Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
СТОСУВАТИ ВЧИНКИ ДО ПРИНЦИПІВ, ЧИ НАВПАКИ? Питання видається абсурдним, але на ділі нерідко зустрічаємо вчинки поодиноких осіб, чи груп, які стосують одні принципи до власних дій, а чого іншого вимагають від інших. Якже часто чуємо ми осуд чи критику особистого життя знайомих, коли самі з даною справою не дуже вміємо дати собі раду. У суспільному житті можна спостерегти подіб не, наприклад, в оцінці демократичного чи недемо кратичного підходу. Вимагається від одних рівного трактування усіх членів даної організації, підпоряд кування меншости волі більшости, навіть коли ця більшість ’’натягнена”, а в інших ситуаціях принцип більшости має вже іншу інтерпретацію і меншість не спішить підпорядкуватися більшості, хоч нема засте режень, що вона була правильно признана за більшість. Таких прикладів багато і то у різних прошарках від товариств, організацій, аж до об’єднань, а навіть держав чи народів. Ось свобода слова на зборах чи засіданнях. Можна подивляти зручність головуючих, які вміють не дати голосу тому, кого не хочеться слухати, а інших допускають до предовгої промови чи звіту. Все виясняють тим чи іншим принципом, який вміють насвітлити залежно від потреби і ситуації. Коли до цього питання підійти з ширшого погля ду взаємин між народами чи державами, то тут ця ’’принциповість” вдаряє особливо сильно. Це стосу ється, наприклад, до справи роззброєння для добра миру, або охорони прав людини, свободи слова тощо. Від Гельсінкських угод аж до трирічної Мадридської конференції все говориться про охо рону прав людини, а про те, як її стосується не дово диться пригадувати. Півсліпого Юрія Шухевича продовжують ізолю вати, не випускають поза границі Радянського Союзу, де міг би знайти опіку. Перед нами звернення до Його Святости Папи Римського в обороні Йосипа Терелі, який ’’більш половини свого життя провів у таборах, тюрмах і тюремних спецпсихлікарнях”, , який очолив комітет українських католиків на землях України та ’’Ініціятивну групу захисту прав віруючих і Церкви”. Можна б наводити сотки й тисячі випадків інтер претації свободи людини, яку стосують радянські можновладці. Але чи ми самі без прогріхів? Як же часто знаємо, як повинні діяти наші земляки в Україні, як повинні боротися і протиставитися теророві, руси фікації, поширюванню атеїзму і інщим жорсто- костям ’’власть імущих”. А ми неспроможні навіть уявити собі усієї гли бини і спустошення, яке вчинив терор. При тому не беремо до уваги співчинника часу, який кожне знущання особливо поглиблює і посилює. Легше бути героєм на недовгий час, ніж впродовж десятків літ, а в тому випадку почерез три покоління. Вони росли й виховувалися під терором, а при тому під свідомо плеканим недовір’ям поміж членами навіть ЄВГЕН ПЛУЖНИК Ні словечка йому не сказав старий. Мовчки вивів коня за ворота. Потихеньку осіння лилася згори На степи позолота. А коли упав перший у жовтні сніг, Лист прийшов весь пом’ятий: За далеке майбутнє ліг В бур’ян головою спати. До товару... По воду... А день за днем... Знов подвір’я взялось травою... Серце, серце! З твоїм вогнем — — У бур’ян головою! Три збірки} Інститут Літератури ім. Михайла Ореста. 1979. Мюнхен власної родини. У тих умовинах спротиви, які існують від часів шестидесятників треба уважати чудом людської душевної сили. Але нам тут вида ється, що ми те все робили б краще, міцніше, що ми зуміли б протиставитися й розбити сучасний режим. А що ж і як ми діємо тут, у вільному світі? У цій вільній країні ми навіть не вміємо об’єднатися для спільних починів (як ось відзначення 50-ліття голо- дової масакри 1933 року). Ми не вміємо довести до того, щоб рідною мовою для наших дітей чи внуків була українська мова, очевидно побіч необхідної мови країни нашого поселення. Критикуємо і розчаровані, коли у Києві чи Львові мало і не всюди чуємо українську мову. А знання цієї мови тут це пряма відповідь на її переслідування там. Ми мусимо знати і вдосконалювати англійську мову, бо ми ж громадяни цієї вільної країни, але це не значить, що наших дітей і внуків не стати на знання рідної мови. Це принцип, якого інтерпретації не можна зміняти так, як нам вигідно. Пригадується горде стверджен ня однієї нашої діяльної союзянки, родженої тут уже, мабуть, у третьому поколінні: ”А мої внуки краще знають українську мову від мене”. Ображають цю вільну країну ті, хто твердить, що раз ми тут живемо, то маємо говорити тільки цією мовою. Бо ж ми приїхали тут не тільки для того, щоб жити в добро буті, але щоб могти плекати усе те, що загрожене там, на рідних землях! Чи інші принципи стосуємо до тих, хто живе в Україні чи Польщі, а інші до самих себе? В особистому житті, особливо у справах вихо вання молодого покоління, ми теж нерідко стосуємо різні оцінки для себе і для інших. Якже легко крити кувати тих, чиї діти не пішли тією дорогою, якої бажали б ми для молодого українського покоління. Як же часто залежить це не тільки від батьків і їх педагогічних здібностей, а від цілого комплексу життєвих умовин. Якщо не поведеться нам з нашими дітьми чи внуками, то вміємо знайти виправдання чи вияснення, але іншим цього не можемо вибачити. Легше критикувати чи осуджувати, ніж самому пристосувати свої вчинки до прийнятих нами життєвих принципів. У. Л. ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1983 1
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
