Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
ЗА ШИРМОЮ Це заголовок повісти відомого автора Антоненка Давидовича. Я дозволю собі запозичити його для символічного значення духового відгородження. Скільки ж бо то людей сьогодні, з причин життєвих умов та нового стилю життя, живуть, чи може докін чують жити, хоча в вигодах, добробуті, з можли востями кожночасної лікарської опіки, — здавалося б, в ідеальних умовах, а все ж таки вони... за психологічною ширмою. Вони за параваном добро вільного чи примусового відокремлення від усього, чим вони жили досі, від родини і, хоча в гурті..., однак часто в самотності. Бо приявність других не обов’язково виключає самітність; навпаки, вона за гострює її. Читач, певно, догадується про що мова, — старечі доми. Вони часто містяться поза міським рухом, серед природи, багатші з них роблять вражін- ня багатих хуторів. А назви їх лагідно-заспокійливі: ’’спокійне джерело”, ’’дім відпочинку”, "пристань спокою” і тим подібні. Як привабливо! А рівночасно вони є коннотацією чогось іншого, чим людина живе. Життя ж це рух, активність, боротьба... А тут "спокій”. Насправді ж це відокремлення від життя, що і є суттю духової ширми. Ці думки стали в моїй голові дуже чіткими під час відвідин одного дому для старших і немічних. За порадою знайомих я вибиралася туди вже довший час, точніше півтора року, коли моя мама стала без владною. Добрі люди казали — ”не видержиш, це буде краще для тебе і для неї”. Так, так... коли ж я робила конкретні пляни поїздки оглянути такі місця, тоді перед моїми очима з’явилася постать матері лікаря, героя повісти ”3а ширмою”, як трагічний приклад людини, що вже на марґінесі життя. І я відкладала поїздку на колись, іншим разом. Але сьогодні, після безсонної ночі, я нагло зробила рішення, і поїхала. Поза містом, на горбах, на тлі лісу розташо ваний модерний комплекс забудовань. По обох сторонах і фойє численні залі, відпочивальня, кон- цертова, вітальня для відвідувачів, а далі фризієрня, кафетерія тощо. У вітальні групками сидять мешкан ці цього дому з їхніми відвідувачами. Мою увагу при ковує одна група: двоє середнього віку і сивенька жінка, мабуть тутешня. Відвідувачі зайняті між собою живою розмовою, а ця третя, з лагідним ітелі- ґентним обличчям, дивилася кудись попри них, не беручи участи в їхній розмові. Байдужа, в свому світі, вона цілим своїм єством наче казала без слів: ”це їх світ, це їх справи, вони не мої, я до них не належу, я... за ширмою”... А в коридор з фризієрні, за допомогою моло денької сестри, виїхала на візочку літня дама. Я з цікавістю глянула їй в обличчя і мене вдарив контраст — вибагливої зачіски, яскраво-червоної сукенки і порожнього, зрезиґнованого обличчя. Штучне обрамування браку змісту і самотности. Стало якось ніяково і сумно... І в той же момент прийшла мені на думку моя прабабуня, про яку я абсолютно ніколи не думаю. Справді, моя прабабуня. Вона ’’мешкала” теж за параваном, в їдальні. Кажу "мешкала”, бо незважаючи на те, що дім мого дідуня був великий, вона не мала своєї власної кімнати, бо в домі дідуня жили ще дві заміжні дочки. Прабабуня була маленька, дрібненька, з гладень кою, біленькою зачіскою, завжди в чорній сукні, а на плечах чорна, з полинялим взором, турецька хустка. А обличчя її було завжди якесь таке ясне, і очі майже легенько всміхалися, головно, до нас, правнуків. Такою стоїть вона в моїй пам’яті й сьогодні. Ми, правнуки, радо забігали туди, за параван. Там було так затишно, таємничо і цікаво. Біля ліжка, на сто лику було що оглядати — світлини, вазочки, за сохлі травички, касеточки. А по полудні, коли праба буня спала, то треба було не галасувати. І навіть тоді, коли вона потяла в поясочки (на шматяні хід ники) нові шовкові панчохи однієї з моїх тет, навіть тоді, ніхто не поважився гостро говорити про цей "випадок”, щоб, мовляв, не робити бабуні при- крости. Так, вона жила за ширмою, але тільки фізич ною, зумовленою тодішніми мешканевими умовами, однак в атмосфері пошани, уваги й любови, не відокремлена від життя, яке було й її життям доти, доки вона не заснула, таки ж за тим параваном, назавжди. Так, це було колись. Хоча не аж так давно, однак здається, це було в іншій епосі. Сьогодні? Сьогодні косметика модерного цивілізованого життя педантно розв’язує проблему старших віком, відгороджуючи їх, мовляв, щоб було вигідно одним і другим. Здава лося б, проблема розв’язана. Чи дійсно? Щоб від чути дійсну правду, слід тільки заглянути в порожні, байдужі обличчя мешканців навіть дуже люксусових старечих домів, які на гойдаючих фотелях рахують години й хвилини від сніданку до обіду, від обіду до вечері. День за днем, вижидаючи відвідин рідних, від яких з кожним днем більш відчужуються. Родинна близькість, тепло людського ставлен ня, все, чим людина живе, для чого трудиться ціле життя відходить за параван, духову ширму. І коли вона навіть позолочена, то все ж таки — ширма. За нею сьогодні тисячі тисяч старших віком. Тисячі ти сяч материних сердець, тепла яких вже ніхто не потребує... Правда, треба відмежувати ситуації важко чи хронічно хворих, які потребують кожночасної медич ної опіки. Одначе це частина великого числа, біль шість це тільки старші віком, і це їх єдина провина. Повернувшись з оглядин "спокійної оази”, я забігаю до маминої кімнати. А вона ”де ж ти так довго була?” ”На прогулянку їздила” — кажу. ”А що бачила?’ ’’Ліс, будинки, людей”. "Так добре що вже вернулася”! ”Так, моя мамочко, добре”. На її обличчі болісна, але все ж таки легенька усмішка. Л ю ба Мисевич ’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ 1983 13
Page load link
Go to Top