Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Петро Кізко Вивірчинї горіхи Ми з Івасиком дуже любили бі гати восени до лісу. Там ми знахо дили багато занять. Часто на у з ліссі пекли картоплю, яку їли просто без чищення, зі смаже ним лушпинням. Накопаємо в по лі картоплі, понакладаємо в кише ні та в пазуху, біжимо на узліс ся й розкладаємо багаття: запалю ємо назбирану купу сухого хво- ростя й кидаємо туди картоплю. Потім, коли погасне вогнище, ви тягаємо засмажену картоплю, р оз кладаємося біля канави й їмо. Але ось одного разу нам тра пилася цікава пригода з лісови ми горіхами та вивіркою. Якось ми лазили поміж лісових дерев, збирали на ліщині горіхи й лузали. Які вони смачні! Аж ось I- васик забачив при одному дереві велику діру й гукає мене: — Ходи подивися, яка тут ді ра! Я прибігаю й дивлюся: при ко рені одного старого товстого бе реста чорніє велика дірка. Ми о- боє з Івасиком сіли біля неї й по чали роздивлятися. Івасик поліз у ту діру рукою. — Ой! — Що таке? — Тут щось накидане! — Що? Івасик витягає руку з діри й розгортає пригірщ. Я глипнув: повна долоня горіхів. Ми обоє були захоплені. Але й точила нас одна цікавість: звідки в цій дерев’яній дірі стільки лісо вих горіхів? Ми вже зібрались були витяга ти їх усі й пакувати в кишені та нести додому, коли Івасик до ме не: — Слухай, Петре. Я думаю, що ці оріхи кимось тут понаскладу- вані. — Ким? Не встиг Івасик мені відповісти, як угорі на дереві щось зашеле стіло, зашуміло листя. Ми обидва глипнули вгору. А там по стов бурі дерева та по гілках, то впе ред, то взад, бігала чепурненька хвостата вивірка. Вона, видно, чо мусь бідкалася й була стривожена й не знала, що робити. — Івасику! —- заколотилося серце і в мене. — Це напевно го ріхи он тієї вивірки! — Чому? — А тому, що вона собі на зносила цих горіхів у цю діру на зиму. Ми з Івасиком постояли, поду- Жила собі раз царівна. Назива лася вона Наталка. Довкруги На- талчиної палати були чудові са ди, а дальше ліс і гори. Коли во на вже добре пізнала сад і всіх зайчиків та сарен, що там забі гали, то захотіла піти на прохід до ліса. Було їй трохи страшно — може там живуть великі звірі? Та знала вона, що дикі страшні звірі виходять на полювання уночі, а вдень сплять. Тому одного соняш- ного ранку вийшла царівна у ліс. Вона обіцяла своїй мамі, що не піде далеко. Ішла Наталка поволеньки по травичці, по росі, ішла, але ба чила тільки жучків та метеликів. Аж раптом почула, що хтось пла че. Налякалася. Але ж це не міг бути великий дикий звір, правда? Розхилила царівна кущі і пішла обережно в сторону плачу. І що ж вона побачила? Під великою смерекою сидів ма ленький брунатний ведмедик. Він упав з дерева і поранив собі лап ку. Наталка успокоїла ведмеди ка, приложила йому до лапки лист ків і попровадила до палати. Там царський лікар за кілька днів ви лікував його. Хоч як просила його Наталка, щоб залишився жити з нею, у са- ді біля палати, але ведмедик не захотів. — Я лісова тварина і мені най краще жити у лісі. Дякую Ната лочко, що ти мене порятувала. Колись я тобі допоможу. Він по махав здорового лапкою і пішов у ліс. Минуло кілька років. Наталка підросла. Одного дня їхала вона до сусіднього королівства на за баву. Та посередині темного лісу мали, повикладали горіхи з ки шень знову в бересткову діру й відійшли геть. І які ж ми були здивовані та раді, коли побачили: вивірка, як завважила наш відхід, прожогом кинулась із гори бере ста вниз до діри, де лежали горі хи. Значить, то були її. Й ми з Івасиком, добре наївшись смаженої картоплі, повернулися від лісу додому... напали на царівну та ї ї слуг два погані розбійники. Вони позаби рали усі дорогоцінні речі, хотіли теж украсти золотий повіз і білих коней. Аж раптом з ’явився великий — величезний ведмідь. Він ухопив обох розбійників і кинув їх під дерево. Слуги царівни вже хотіли теж утікати, але вона їх зупинила. — Стійте! Цей ведмідь нам нічого злого не зробить! Вона пізнала, що це той ведмідь, якому вона д о помогла, коли був ще маленький. Ведмідь випровадив царівну з ї ї повозом і слугами з лісу і вона поїхала дальше. Від того часу На талка уже не боялася їхати через великий темний ліс, бо знала що там живе її приятель-ведмідь, я- кому вона колись зробила добро. Дмитро Куровський КУДИ ПОЛЕТИШ! Там, де верби при долині, Гойдалося на стеблині Сонечко крапчате. І Мартуся там була, В кулачок його взяла Та й давай питати: — Сонечко, сонечко, Куди полетиш? Чи туди, чи туди, Чи туди, чи туди?... Як полізло сонечко По долоньці, Розправило крилечка Проти сонця, — Не бачила дівчинка Де й поділось, І з досади плакати Захотілось. ЗО НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1970 Марта Ст. Царівна і ведмедик Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
