Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Буря О п о в ід а н н я Ольга Мак Ображені сердитими штовхан цями, скляні коловороткові двері віддають зневагу з подвійною си лою і вистрелюють розгніване по дружжя із затишного будинку просто в обійми літньої бурі. При всяких обставинах було б найрозумніше — вернутися на зад і перечекати негоду. Але не в таку хвилину. В таку хвилину — ні! Бо ж у серцях обидвох -—- кубла роздрочених шершнів, на лицях — пожежа, в думках -—- як єдина розв’язка всього: роз від! За дверима їх відразу сліпить водяна курява, що рикошетами летить з хідників і мурів, об які на смерть розбиваються струмені дощу. Хтось валить у небесне склепіння вогняною сокирою, і воно летить мільйонно-тонними брилами на землю, та, на щастя, згоряє ще десь високо вгорі, ле две зіткнувшись із атмосферою. Іван розкриває свою парасолю, Марійка — свою. Та через те, що рішучість завжди помножує сили, її парасолька раптом хряс кає й вивертається на другий бік. Іван відрухово хоче направити лихо, але Марійка загрозливо блискає очима: — Прошу лишити мене в спо кою!.. Іван з удаваною байдужістю стискає плечима і терпеливо че кає. А Марійка тим часом шарпає злощасну парасольку, вигинає дроти, натягає блакитний найлон і злоститься ще більше. Але на решті перемагає. Войовничо під носить парасолю і, навіть не гля нувши на чоловіка, відважно приймає виклик ошалілої стихії. — Ми йдемо до вуйка Павла! — кидає через плече, знаючи, що Іван іде за нею. — Прекрасно!-—водиться Іван. — За це розумне рішення я го товий подарувати тобі половину ганебної сьогоднішньої сцени... — Добре, що принаймні не противишся, -—- шипить Марійка, — не посилаєшся на різні там „святі засади". І за це я також можу подарувати тобі всі твої романи, включно до тієї товсто задої Кетті! В саму середину цього важко го обвинувачення вдаряє грім, й Іван чує лишень останні два сло ва. — Ах, які добірні вирази!.. — підкидає він парасолю. — У товаристві такого чоловіка можна ще й гірших навчитися... Йдуть поруч мовчки. Вуйко Павло, властиво, навіть і не вуйко, а якийсь далекий свояк Марійчиної матері. Він адвокат, старий кавалер, людина доброї вдачі й трохи ліберальних погля дів. На Марійчиному й Івановому весіллі, жартуючи, сказав: „Але, діти, ніколи не забувайте засади: свій до свого! Коли будете розво дитися, то приходьте до мене. Я з вас, як з родичів, дорого не возь- му“... І тоді всі сміялися. А тепер... Дощ хльостає все сильніше. Краплі підскакують на хіднику, мов зерна кукурудзи на розпече ній сковороді, а вздовж вулиці ви кручуючись поміж автами, гаса ють у дикому танці водяні мітли. Й ні одної тобі вільної таксівки — хоч сідай і плач. .Людей також майже не видно. Хіба вирветься десь одна-друга божевільна по стать, що напевне також спі шить до якогось вуйка Павла. За першим поворотом вулиці розсварене подружжя потрапляє 1-Ju А в засідку: їх стрічають сотні не видимих скорострілів, що розсипа ються серіями водяних куль, а ві тер, вдаривши зі споду в Марій- чину парасолю, перетворює її в якийсь дуже орієнтальний капе люх з позадираними вгору шпи частими крисами. Марійка зупиняється з наміром надати парасолі її природнього ви гляду, але Іван, лихий, наче влас ник обікраденої ковбасні, вириває в неї з рук непридатну ні до чого річ і жбурляє в дротяний кіш на сміття. Тоді без слів хапає Марій- чину руку, просуває собі під ра мено, притискає ліктем і простує далі. — Пусти! — кричить Марійка, намагаючись видерти руку. — Тільки без сцен! — гримить під Івановою парасолею, і Марій- чина рука відчуває ще сильніший притиск чоловікового ліктя. — На сьогодні сцен вистачить! Вихована людина мусить уміти при кожній ситуації витримати пристойну форму! І вся моя драма в тому, що я оженився з жінкою, яка не хтує цією засадою кожної куль турної людини! Марійка знає Івана і розуміє, що спротив не поможе нічого. А- ле й коритися не хоче. — Ох, звичайно! — щедро пе ресипає вона свої слова каустич ною содою, випростовуючи в лікті ув’язнену руку. — Навіть зраджу ючи дружину шість місяців після шлюбу, треба вміти витримувати пристойну форму: поцілунки, обій ми, гарні слова, запевнення в ко ханні — все для витримування форми!... На цей раз грім не вдаряє в сло ва обвинувачення — вдаряє в I- вана. — Ти! — ціпеніє він і навіть зу пиняється. — Що ти плетеш?! Хто зраджує? Кого? — Ох ,ти не знаєш! -— жалить його кропив’яною усмішкою Да- рійка. — Ти навіть і не догадуєш ся!... За те я знаю, чому ти біга єш такий щасливий на свої ,,овер-тайми“ по три рази на тиж день!... Звичайно, товариство Кет- НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ -СЕРПЕНЬ, 1972
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
