Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
З жіночого табору С п о г а д Марія Дейко І. Коли ми сказали в Бонеґілі*) нашій молоденькій вчительці ан глійської мови, що виїжджаємо на працю до Рашверського табору, її чорні брови-шнурочки раптом злетіли вгору, а іскристі сині очі здивовано поглянули на нас: — Як ви сказали? Рашверс? Такого табору немає. Досі в нас було враження, що ця мила, завжди' усміхнена панна все чисто в світі знає (принаймні щодо Австралії), і таке її твер дження нас дещо занепокоїло. Ми зараз же подались до бюра, щоб довідатись докладніше. Там нас за певнили, що все в найкращому по рядку і показали на мапі Вікторії дрібнюсенькими літерками надру коване місто Рашверс. Отже, коли о 6-тій годині на ступного ранку — 1 червня 1949 р. — нашу групу в ЗО робітників посадили в автобуси, ми зі спокій ним серцем від’їхали з переобтя женої безробітними емігрантами Бонегілі. Увечорі того ж дня ми пере свідчилися, що вчителька таки мала рацію, і що Рашверського табору, можна сказати, не було, поки ми, робітники туди не при їхали. Після довгої й нудної подорожі потягами й автобусами лиш на о- динадцяту годину ночі добилися ми до міста призначення. Табір зу стрів нас непривітно. Сипав дріб ненький, але густий дощ і мабуть уже не перший день •— ноги гру- зли з розквашеній землі. Темрява — хоч в око стрель. Десь у далині світилась вікнами й широко від чиненими дверима якась будова. Ми мокли під дощем, не знаючи, куди йти. Коли це з темряви виринула я- кась кульгава постать з ліхтарем у руці і, звелівши нам стати один за одним у чергу, повела вимоще- * ) П ереходовий табір в Австралії, куди звозили всіх емігрантів, що приїздили з Европи у порт Мель бурн. Там вони чекали призначення на роботу згідно з контрактом. ‘НОЮ стежечкою до освітленої бу дови. Виявилося, що це їдальня, де на нас чекала вечеря. Посеред їдальні стояв високий ,досить о- грядний, цілком сивий чоловік, (як ми пізніше довідалися, директор табору) й імперативним жестом вказував нам, кому куди сісти за накриті до вечері столи. Далі оглянувши нас орлиним оком з-під кошлатих брів, звер нувся до нас з привітанням. Ми були б його зовсім не зрозуміли (бо директор табору полковник Парке не вмів і так до кінця не навчився говорити чітко й по вільно до людей, мало обізнаних із англійською мовою), якби один литовець з-поміж нас не зголо сився перекладати його промову на німецьку, всім нам більш відо му. Завдяки йому ми довідались, що табір цей має приміщувати жінок із дітьми, поки чоловіки їх ні не знайдуть для родин помеш кань там, де вони затруднені. По вечері повели нас у темря ві до металевих бараків і розмі стили по двох у кімнату. Там уже були ліжка з усім, до спання по трібним, але зовнішня стіна не була доведена до самого верху і дірками світив дах. Сяк-так перебули ми цю ніч, а на ранок зійшлися знову до їдальні, де, після сніданку роз дали нам наше знаряддя вироб ництва: сокири, лопати, віники, шмати, теслярське й інше при ладдя — хто до чого був при значений передбачливими праце давцями Бонеґілі. Не без того, що спритніші з-поміж, нас поспішили захопити найвигідніші позиції. Молодий польський жидок зараз же при мостився до директора на ролю перекладача і посередника між дирекцією й робітниками, а піз ніше жінками — мешканцями та бору і скоро став загально-відо- мою фігурою під ім’ям Сема. Біля нього почала тулитися одна ла тишка, і за кілька днів друкар ська машинка зацокотіла в бюрі під її старанними, але на почат- ках не дуже вправними пальця ми. Якийсь литовець витяг свій лікарський диплом і заходився організувати медичну амбулято- рію. Гарних дівчат призначили на кельнерок. В той чи інший спосіб знайшов кожен своє робіт не місце. Того ж ранку приїхало з міста автобусом кілька австралійців- будівельників та електромехані ків і досі мертвий табір ожив. Так розпочав своє існування табір, що за три роки перепустив через свої бараки тисячі жінок і дітей. Пізніше ми довідались, що він був збудований під час другої світової війни для військово-по лонених, а по війні законсервова ний. Мешкали в ньому тоді, треба думати, японці, бо на кактусах у невеликому садочку залишилися вирізані написи дивними, невідо мими для нас літерами. Перші дні нашого перебування в таборі не були приємні. Одне, що дошкулював дощ, який, спа сибі йому, кропив нас мало не впродовж усього червня, що є в Австралії зимовим місяцем. Ані наш одяг та взуття, ані помеш кання не були до цієї сльоти та болота пристосовані. До того ж кухарі-австралійці годували нас незвичними для нас стравами, з дуже виразним наголосом на ба ранину. Сам табір теж не тішив своїм виглядом. Він лежав у неглибо кій уголовині і був обнесений трьома високими рядами колю чого дроту. Вихід із нього, зви чайно, був вільний. Але й поза табором нічого привабливого не було. Куди не глянь — степ. Але який степ! Не той, що ми звикли бачити на батьківщині — теж ши рокий, теж безкраїй, але який же повен потенціяльної сили й кра си навіть у найпохмурнішу пого ду, навіть спалений пекучим сон цем. Австралійський степ — німий і мертвий. Ніде не побачиш тих запашних трав і квітів, що так прикрашають наші розлогі укра їнські степи. Цей степ поріс ко лючками й будяками та ще яки мись шпичастими травами дивно го вигляду. Де-не-де стричать по 38 НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1972 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
