Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
одинокі, старі як світ, напівза сохлі або й зовсім сухі евкаліпти, що простягають до неба ніби в в розпачі й мовчазному благанні свої голі гілки, немов руки. Ну, і вівці... тисячі їх! Але й ці до сить метушливі живі істоти не звеселяють сумного пейзажу. А в таборі вже почався рух. Робітники, як комахи, сновигали в усіх напрямках. Роботи було непочатий край. У той час було там щось коло півтори сотні бляшаних бараків, поділених кожен на 6 ізольованих кімнат — всі запущені, недобу довані або напів зруйновані. Тре ба було насамперед якнайшвидше забезпечити житлом нас, робітни ків, а потім зараз же братися за репарацію, добудову і побудову приміщень для жінок із дітьми, щоб розвантажити Бонеґілю, ку ди весь час під’їжджали свіжі транспорте з Европи. Треба віддати належне дирек ції табору: на той час, коли десь у середині липня приїхав пер ший транспорт жінок і дітей, та бір був цілком готовий їх прий няти і задовольнити, принаймні в основному, головні потреби їх. Він мав уже дві великі, добре устатковані кухні з кухарями- европейцями, що потрапляли на смак емігрантів. В медичній амбу- ляторії було спочатку два, а піз ніше три лікарі-емігранти і кіль ка сестер. Керувала амбуляторією австралійська ,,метрон“, що була в постійному зв’язку із шпиталя ми сусідніх міст -—- Рашверсу, Морупни і Шепертону. Чітко працювали адміністратив не, фінансове, постачальне й ха- ритативне бюро. Мало не з пер ших днів почала функціонувати пошта. На допомогу поштареві Бобу дали згодом одну емігрант ку, щоб порозуміватись. Подією дня стало приходити о 4-ій го дині на пошту, коли автом при возили пошту з м. Рашверса (16 миль від табору). При пошті не забаром заіснувала ощадкаса. Три телефоністки, що чергували з сьомої години ранку до восьмої вечора, забезпечували телефон ний зв’язок табору з зовнішнім світом. II. Скоро по нашому приїзді з’я вився якийсь військовий і почав розмотувати колючий дріт навко ло табору. Робота ця була за барна, і місяців зо два його ма шина деренчала безперестанку, намотуючи дріт на великі шпулі. Але по закінченні цієї операції табір зробився привітнішим і за- тишнішим. Урочисто зустрічав табір пер ший транспорт жінок. Заступник директора і Сем виїхали їм на зустріч на залізничу станцію, де вони мали пересідати в автобуси. Звідти Сем зателефонував, коли автобуси вирушили. У таборі по ставили далекозорого вартового, щоб він сигналізував, коли по бачить на обрії валку автобусів. Всі робітники табору (крім пра цівників кухні) скупчилися з на казу директора, біля ґанку ди- ректорового бюра і вітали ново прибулих. Директор сказав їм кілька теплих слів, потім всі ми допомагали жінкам переносити дітей і речі і невдовзі ми розмі стили їх, а потім нагодували до брим обідом. Із цим транспортом приїхало з десяток українських родин, і з того часу частіше було чути в таборі українську мову і пісню. За першим транспортом приїхав другий і третій. Табір розрісся. З приїздом жінок табір загув, як той вулик. Зранку й до ночі лунав дитячий крик і сміх. Дітво ра бавилася, сварилася, билася, знову мирилася і цілий день пор палася у великій купі піску, спе- ціяльно для неї привезеного, і гойдалася на різного вигляду ди тячих гойдалках. Мами діловито походжали по табору, годували й доглядали своїх дітей, а в міжчасі прали, сушили й прасували білизну. Скільки тих пелюшок пересушив рашверський вітер — навіть важ ко собі уявити! Увесь табір був обвішаний довгими гірляндами різнокольорової дитячої білизни, що, як своєрідні прапори, маяла в повітрі. А що вже крику, переполоху та зляканої метушні було, коли отруйні австралійські гадюки, при гріті весняним сонцем, почали десь у серпні-вересні вилазити з-під бараків, що були їм притул ком для зимового сну. Але, не сподівано, обійшлось досить до бре — покусано тільки одного хлопчика і завдяки негайній ме дичній допомозі, врятовано йому життя. З часом ці хвилювання за тихли і хоч за літо забито з пів тора десятка величезних гадюк, але ніхто більше не був покуса ний. Деякі жінки посадили перед своєю 'кімнатою квіти, і за пару місяців табір заяснів пишними кущами жовтогарячої красолі, привабливими килимами різнобар вного портулаку, гордими голів ками високих айстер. Подекуди височіли соняшники і так само, як і на далекій нашій батьківщині, повертали свою короновану го лову за австралійським сонцем. А коли через недовгий час по будували на горбку за табором кантину, таборяни дуже скоро протоптали до неї стежку: діти за морозивом, цукерками, лімона- дою, а матері за волічкою й нит ками до шиття і вишивання. Але кантина не могла задовольнити всіх потреб таборян. Як уже го ворилося, табір був розміщений серед безлюдного степу. До най ближчого маленького міста Раш версу —- 16 миль, до більшого — Шепертону — 60 миль. Щоб дати змогу таборянкам щось ку пити з одягу та й взагалі ,,на людей подивитися і себе показа ти", дирекція табору домовилась із власниками місцевого автобус ного транспорту, і щосуботи два або три автобуси приїздили рано вранці до табору і за невелику оплату возили бажаючих на куп но і привозили назад. Скоро в таборі можна було ба чити нові строкаті жіночі й дитя чі суконки та різнокольорові пла щі австралійського взірця, що вдягалися про свято. А святами були останні дні тижня, коли чоловіки приїздили до своїх родин. Вже в п’ятницю пізно вечорі та й у суботу зраня привозили їх автобуси й авта до табору, що гостинно їх приймав. Харчували в таборі завжди щедро. З чоло віків за час їх перебування до даткової платні не брали (буцім то вони мали привозити харчі з собою), але харчувались вони з таборової кухні, проте їли не в їдальні, а в родинній кімнаті, куди жінка приносила страву. У неділю ранком чоловіки часом ходили з родиною на Службу Бо жу, а над вечір вирушали на про хід, — здебільшого до недалекого НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1972 39
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
