Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Буря О п о в ід а н н я Ольга Мак Ображені сердитими штовхан цями, скляні коловороткові двері віддають зневагу з подвійною си лою і вистрелюють розгніване по дружжя із затишного будинку просто в обійми літньої бурі. При всяких обставинах було б найрозумніше — вернутися на зад і перечекати негоду. Але не в таку хвилину. В таку хвилину — ні! Бо ж у серцях обидвох -—- кубла роздрочених шершнів, на лицях — пожежа, в думках -—- як єдина розв’язка всього: роз від! За дверима їх відразу сліпить водяна курява, що рикошетами летить з хідників і мурів, об які на смерть розбиваються струмені дощу. Хтось валить у небесне склепіння вогняною сокирою, і воно летить мільйонно-тонними брилами на землю, та, на щастя, згоряє ще десь високо вгорі, ле две зіткнувшись із атмосферою. Іван розкриває свою парасолю, Марійка — свою. Та через те, що рішучість завжди помножує сили, її парасолька раптом хряс кає й вивертається на другий бік. Іван відрухово хоче направити лихо, але Марійка загрозливо блискає очима: — Прошу лишити мене в спо кою!.. Іван з удаваною байдужістю стискає плечима і терпеливо че кає. А Марійка тим часом шарпає злощасну парасольку, вигинає дроти, натягає блакитний найлон і злоститься ще більше. Але на решті перемагає. Войовничо під носить парасолю і, навіть не гля нувши на чоловіка, відважно приймає виклик ошалілої стихії. — Ми йдемо до вуйка Павла! — кидає через плече, знаючи, що Іван іде за нею. — Прекрасно!-—водиться Іван. — За це розумне рішення я го товий подарувати тобі половину ганебної сьогоднішньої сцени... — Добре, що принаймні не противишся, -—- шипить Марійка, — не посилаєшся на різні там „святі засади". І за це я також можу подарувати тобі всі твої романи, включно до тієї товсто задої Кетті! В саму середину цього важко го обвинувачення вдаряє грім, й Іван чує лишень останні два сло ва. — Ах, які добірні вирази!.. — підкидає він парасолю. — У товаристві такого чоловіка можна ще й гірших навчитися... Йдуть поруч мовчки. Вуйко Павло, властиво, навіть і не вуйко, а якийсь далекий свояк Марійчиної матері. Він адвокат, старий кавалер, людина доброї вдачі й трохи ліберальних погля дів. На Марійчиному й Івановому весіллі, жартуючи, сказав: „Але, діти, ніколи не забувайте засади: свій до свого! Коли будете розво дитися, то приходьте до мене. Я з вас, як з родичів, дорого не возь- му“... І тоді всі сміялися. А тепер... Дощ хльостає все сильніше. Краплі підскакують на хіднику, мов зерна кукурудзи на розпече ній сковороді, а вздовж вулиці ви кручуючись поміж автами, гаса ють у дикому танці водяні мітли. Й ні одної тобі вільної таксівки — хоч сідай і плач. .Людей також майже не видно. Хіба вирветься десь одна-друга божевільна по стать, що напевне також спі шить до якогось вуйка Павла. За першим поворотом вулиці розсварене подружжя потрапляє 1-Ju А в засідку: їх стрічають сотні не видимих скорострілів, що розсипа ються серіями водяних куль, а ві тер, вдаривши зі споду в Марій- чину парасолю, перетворює її в якийсь дуже орієнтальний капе люх з позадираними вгору шпи частими крисами. Марійка зупиняється з наміром надати парасолі її природнього ви гляду, але Іван, лихий, наче влас ник обікраденої ковбасні, вириває в неї з рук непридатну ні до чого річ і жбурляє в дротяний кіш на сміття. Тоді без слів хапає Марій- чину руку, просуває собі під ра мено, притискає ліктем і простує далі. — Пусти! — кричить Марійка, намагаючись видерти руку. — Тільки без сцен! — гримить під Івановою парасолею, і Марій- чина рука відчуває ще сильніший притиск чоловікового ліктя. — На сьогодні сцен вистачить! Вихована людина мусить уміти при кожній ситуації витримати пристойну форму! І вся моя драма в тому, що я оженився з жінкою, яка не хтує цією засадою кожної куль турної людини! Марійка знає Івана і розуміє, що спротив не поможе нічого. А- ле й коритися не хоче. — Ох, звичайно! — щедро пе ресипає вона свої слова каустич ною содою, випростовуючи в лікті ув’язнену руку. — Навіть зраджу ючи дружину шість місяців після шлюбу, треба вміти витримувати пристойну форму: поцілунки, обій ми, гарні слова, запевнення в ко ханні — все для витримування форми!... На цей раз грім не вдаряє в сло ва обвинувачення — вдаряє в I- вана. — Ти! — ціпеніє він і навіть зу пиняється. — Що ти плетеш?! Хто зраджує? Кого? — Ох ,ти не знаєш! -— жалить його кропив’яною усмішкою Да- рійка. — Ти навіть і не догадуєш ся!... За те я знаю, чому ти біга єш такий щасливий на свої ,,овер-тайми“ по три рази на тиж день!... Звичайно, товариство Кет- НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ -СЕРПЕНЬ, 1972
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
