Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— Гляньте сюди, пане... дядьку Юхиме, — ви правила Ненсі. — Що ви бачите на цім будинку? —- Напис якийсь англійський. ,,Сальватіон Ар- ме“ — каже. — Так, так. „Сальвейшен Армі“, доброчинна організація, що опікується так званими „бомами“, п’яницями й неробами, дає їм їжу, нічліг і релігійну опіку, хоч вони того, на мою думку, не варті... Згадавши про вчорашні розмови, Ненсі вже не хотіла більше ,,політикувати“, але ще запиталась: — Ти щось таке, Ярино, говорила, та тітуся нам перебила, що дехто таки пробиває собі дорогу. —- Так. От, наприклад, Роман. Він не лишився в селі, а пішов учитися до університету. Вибрав собі ботаніку, а на всякий випадок, спеціялізується в агрономії. Він уже відомий в столиці, як майбутнє світило, а якби йому щось не вдалося, наш колгосп візьме його за агронома, бо він ніби й посланий у науку від нашого колгоспу. Роман затятий, він не побоїться й чужини, не те, що я, квола билинка, що від вітру труситься... ,,Роман" ? Син мого хрищеного, той, що вчора за цілий вечір ні одного слова не промовив? Але сидів і слухав, і з мене очей не зводив... Ах, які ті очі...“ ❖ ❖ Хоч час летів і не чекав, було ухвалено, що Ненсі піде з Романом на могилу свого батька аж під вечір, коли плетухи вже заженуть додому корів. В такий час усе село вечеряє, на полях нікого нема, і можна буде безпечно прокрастися до лісу. Там, у лісі, таїться та славна могила... А поки що Роман з Ненсі лежали в житі за Лисаветиним городом. Жито цього року густе, високе та співуче, де-не-де поме режане васильками та білим роменом, і в ньому було так чудово лежати і мріяти, і вбирати в своє тіло, всмоктувати в кров щедре українське сонце. В ста ренькій Ярининій сукні без рукавів, Ненсі лежала горілиць і намагалась якнайбільше запалитися, щоб привезти до Америки цей соняшний знак рідної зем лі. В якійсь книжці вона читала, що коли мандрівники після довгої розлуки повертаються у рідний край, вони припадають до землі і плачучи цілують її. Ця згадка прийшла Ненсі в голову, як тільки вона пере їхала український кордон. Але з поїзду не можна було зійти, та й де було знайти ту справжню, не забруджену людськими слідами й недокурками, свя щенну українську землю?! І от тепер, в житі, Ненсі щільно притискалася лицем до землі. Вона пахла ма теринським теплом, сонцем, свіжою вологою і гірка- вим полином. Ненсі, не соромлячись Романа, поці лувала землю, потім вдруге і втретє. — Романе! Чи любиш ти свою землю, оцю чу дову, плідну, пахучу? — Хто ж її не любить, Анно! Її навіть чужі люблять, як же ж нам не любити?! -— Чужі люблять... Люблять, як вовк овечку... Тому то і шарпають з усіх боків. Але чого ж ви не бороните своєї землі, чого самі йдете на Сибір та Колиму, а сюди пускаєте чужинців на сваволю? — А що можемо зробити проти грубої сили, проти навали? Всім трупами полягти? — А що ж, вічно в ярмі плестися? Повставати! — Не так це легко! Купка повстанців нічого не зробить, коли ввесь нарід не піде за ними. Ти знаєш, що лева легко приручити малятком, зробити його покірним і слухняним. Те саме роблять з нами. Змал ку привчають коритися, дітей від батьків забирають у садочки, у школи... Приручене у клітці звірятко навіть не знає, що є на світі воля. Йому вже й в клітці добре... — Це правда, — схвильовано запитала Нен сі, — що в 1933 році тут людей їли? Так нам казали старші. — Правда. Ще і в нашім селі живе один при дуркуватий старий, що в ті часи від людоїдства здурів... Але більшість тих злидарів уже на тім світі: одних угробили в Сибіряці, другі самі від виснаження померли... Це все правда, Анно! —- Мільйони вимерли... Мільйони! А чи не кра ще було б, коли б ті мільйони повстали і не дали себе голодом виморити? -—■ їх би все одно розчавили вороги. — Може й ні! А якби і так, то чи ж не краще вмерти в повстанні, ніж, як звірина, з голоду, напів божевільними, поївши своїх власних дітей?! Що за нікчемний нарід! Ніякий інший на світі до такого не дійшов би. — Анно не кажи такого! Ти не маєш рації, особливо, коли говориш про наше село. Бачиш перед нами голе, незасіяне поле? Там колись були хати у вишневих садочках, найкращі хати в нашім селі. То були хати повстанців. їх геть чисто випалили, з садами й огорожами, щоб і сліду не лишилось. В одній з тих хат і ти народилась, а твій батько був керівником повстанців. Як ти можеш таке говорити про свого батька?! Ненсі застигла без відповіді. Вона припала ли цем до землі і поливала її своїми сльозами. Роман погладив її хвилясте свіжо вимите волосся і лагід но заговорив: — От бачиш, не було за що сваритись. Ти че кай, ще щось добре буде. Ви там своє діло робіть, а ми тут своє. І так уже Україна на власні ноги спи нається, в ряд з іншими стає, не як московський за куток, чи ж не так? І чи ж не дивно, що ми з тобою яких двадцять літ тому були сусідами, а тепер в різ них кінцях землі? —- Тепер ми разом, -— заперечила Ненсі. -— Але скоро знову будемо розділені. У вас є рідна земля, та немає волі, у нас є воля, та немає рідної землі... От коли б наше майно об’єднати! —- Анно, що з тобою стало! Ти ж червона, як рак! — скрикнув Роман. •— Попеклася на сонці! От тобі й українське сонце! Не можна ж його так жа дібно брати, без міри... Ненсі безпомічно насувала сукню на попечені ноги. Але було вже пізно. Попереду були пекельні муки... Роман зняв білу сорочку з рукавами, одягнув на дівчину. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
