Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— А тіточка мені писала, що ти не тільки з хемії, а з усіх предметів попереду інших ішла, та ще й спі вала, і на сцені грала... В тебе такі глибокі очі, такі виразні риси лиця... Невже б ти не хотіла йти на сцену? — Я не знаю, як тобі пояснити, Ненсі. Тільки той, хто тут жив, може це як слід зрозуміти. Ми всі нібито маємо право вчитись, та ще й безкоштовно, а кращим студентам ще й стипендію дають — це все правда. Але треба дивитись далі. Як тільки скінчиш інститут, зашлють тебе кудись на Урал, до Казах стану, на Сибір... Сам собі працю абсольвент ви брати не може. Мусить їхати, куди призначать. І ні кого близько від дому не призначають, а закидають кудись далеко, між чужі люди. А нам сюди насила ють людей із Москви, з Тули, з Узбекії... Розумієш? -— Розумію. Нам про це говорили. Я краще від тебе розумію, що так винищують наш український нарід і його інтелігенцію! — Тихше, не так кричи, доню, — вмішалась Ли- савета. — Ану хто ж під вікнами засів... —- Одна моя подруга, така гарна білява дівчи на — справжня Льореляй — поїхала два роки тому у Казахстан. Тепер одружена з казахом. Прислала мені фото з себе й своїх дітей — такі широколиці, косоокі... аж страшно подумати, щоб від такої гар ної дівчини таке страхіття народилось. Чоловікової знимки взагалі не прислала... Друга дівчина з нашого села вибилась на співачку, зараз же на добрих ролях в Києві співає — але якою ціною: стала кохан кою — навіть не дружиною, бо він вже одружений, тільки дружина майже круглий рік в Сочі живе —- одного великого начальника... Чи ж хотіла б я своєї загибелі? Краще вже в своїм селі доїти корови, се ред своїх таки людей. —- І така доля всім? То порядна людина не може вийти в світ? —- Чого ти вже все чорним малюєш, — заува жила тітка Лисавета, що вже з голкою засіла близько до лямпи. Тільки тепер Ненсі помітила, що в хаті нема електрики. — Тіточко, у вас електрики в селі нема? — В селі є, — сказала Лисавета. —- Клуб, сіль рада, лікарня, конюшні, свинарні й коровники освіт лені, а по хатах ще нема. Обіцяють через пару літ дати. — То в вас свиней і корів більше шанують, ніж людей! От тобі й передова держава: на місяць вже літають, а в хатах ще каганцем світять... — Анночко, я ж тебе просила, не політикуй. Хочеш на нашу хату біду накликати? Ми ж теж так само, як ти, думаємо, але що розмовами поможеш? От і вчора ти забагато наговорила. Юхим якраз не певна людина, бо каже, що повернувся з Сибіру, але нікого нема, хто б там про нього чув. Він у нашім селі, як із неба впав, і всюди свій ніс суне. А ти до нього з щирим серцем... Ненсі пригадала ту вчорашню розмову. Ввечері прийшов хрищений з цілою своєю сім’єю, пили чай з чорною смородиною, знайомились і пригадували найменші подробиці про Анниних батька і матір. Було тихо і затишно. І раптом прийшов Юхим Дима, улесливий, перебільшено ввічливий ■— і несподівано начитаний. — Ну, так как же там, баришня з Америки, аме риканське люди живуть — спитав він напів росій ською, напів українською мішаниною. Ненсі спантеличено глянула на тітку. Вона мало що зрозуміла. — От старий дурень, пожив трохи між каца пами, то вже ні по-нашому, ні по-їхньому не вміє. Він ніяк не може уявити, що дівчина з міста по-російськи не розуміє. — Хай говорить до мене по-англійськи, — за- жартувала Ненсі. Юхим підшукував українських слів: —• Чи ж у вас там в Америці усі багаті, чи є й бідні? —■ Є багаті, є й бідні — де їх нема? — відпо віла Ненсі. — Але найбільше середніх. Бідні ті, кому, як то кажуть, щастя не везе, або ліниві... — Так... — Хмикнув Юхим. — Значиться, тіль ки ліниві бідні... А так, щоб ,напримєр, босі люди бувають? — Не бувають, — відповіла Ненсі. — Всі вбуті і мають що їсти. — А ось я маю одну вирєзку з газети, то єсть, вашу знімку, я якраз акурат із собою захватав — на которій американські бідні люди в лохмоттях і дран тях із пустими мисками стоять в очереді за якоюсь бурдою. — І Юхим поклав на стіл пошарпаний кла поть газети. Це справді була Америка, знайоме для Ненсі місто, і табличка на вулиці показувала „Ме- дісон Стріт“. —- Ярино, -— сказала Ненсі, — у тебе часом немає побільшувального скла? — Є, для хемії ми часто вживали. Ось у цій шуфляді. НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1963 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
