Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
— Гляньте сюди, пане... дядьку Юхиме, — ви правила Ненсі. — Що ви бачите на цім будинку? —- Напис якийсь англійський. ,,Сальватіон Ар- ме“ — каже. — Так, так. „Сальвейшен Армі“, доброчинна організація, що опікується так званими „бомами“, п’яницями й неробами, дає їм їжу, нічліг і релігійну опіку, хоч вони того, на мою думку, не варті... Згадавши про вчорашні розмови, Ненсі вже не хотіла більше ,,політикувати“, але ще запиталась: — Ти щось таке, Ярино, говорила, та тітуся нам перебила, що дехто таки пробиває собі дорогу. —- Так. От, наприклад, Роман. Він не лишився в селі, а пішов учитися до університету. Вибрав собі ботаніку, а на всякий випадок, спеціялізується в агрономії. Він уже відомий в столиці, як майбутнє світило, а якби йому щось не вдалося, наш колгосп візьме його за агронома, бо він ніби й посланий у науку від нашого колгоспу. Роман затятий, він не побоїться й чужини, не те, що я, квола билинка, що від вітру труситься... ,,Роман" ? Син мого хрищеного, той, що вчора за цілий вечір ні одного слова не промовив? Але сидів і слухав, і з мене очей не зводив... Ах, які ті очі...“ ❖ ❖ Хоч час летів і не чекав, було ухвалено, що Ненсі піде з Романом на могилу свого батька аж під вечір, коли плетухи вже заженуть додому корів. В такий час усе село вечеряє, на полях нікого нема, і можна буде безпечно прокрастися до лісу. Там, у лісі, таїться та славна могила... А поки що Роман з Ненсі лежали в житі за Лисаветиним городом. Жито цього року густе, високе та співуче, де-не-де поме режане васильками та білим роменом, і в ньому було так чудово лежати і мріяти, і вбирати в своє тіло, всмоктувати в кров щедре українське сонце. В ста ренькій Ярининій сукні без рукавів, Ненсі лежала горілиць і намагалась якнайбільше запалитися, щоб привезти до Америки цей соняшний знак рідної зем лі. В якійсь книжці вона читала, що коли мандрівники після довгої розлуки повертаються у рідний край, вони припадають до землі і плачучи цілують її. Ця згадка прийшла Ненсі в голову, як тільки вона пере їхала український кордон. Але з поїзду не можна було зійти, та й де було знайти ту справжню, не забруджену людськими слідами й недокурками, свя щенну українську землю?! І от тепер, в житі, Ненсі щільно притискалася лицем до землі. Вона пахла ма теринським теплом, сонцем, свіжою вологою і гірка- вим полином. Ненсі, не соромлячись Романа, поці лувала землю, потім вдруге і втретє. — Романе! Чи любиш ти свою землю, оцю чу дову, плідну, пахучу? — Хто ж її не любить, Анно! Її навіть чужі люблять, як же ж нам не любити?! -— Чужі люблять... Люблять, як вовк овечку... Тому то і шарпають з усіх боків. Але чого ж ви не бороните своєї землі, чого самі йдете на Сибір та Колиму, а сюди пускаєте чужинців на сваволю? — А що можемо зробити проти грубої сили, проти навали? Всім трупами полягти? — А що ж, вічно в ярмі плестися? Повставати! — Не так це легко! Купка повстанців нічого не зробить, коли ввесь нарід не піде за ними. Ти знаєш, що лева легко приручити малятком, зробити його покірним і слухняним. Те саме роблять з нами. Змал ку привчають коритися, дітей від батьків забирають у садочки, у школи... Приручене у клітці звірятко навіть не знає, що є на світі воля. Йому вже й в клітці добре... — Це правда, — схвильовано запитала Нен сі, — що в 1933 році тут людей їли? Так нам казали старші. — Правда. Ще і в нашім селі живе один при дуркуватий старий, що в ті часи від людоїдства здурів... Але більшість тих злидарів уже на тім світі: одних угробили в Сибіряці, другі самі від виснаження померли... Це все правда, Анно! —- Мільйони вимерли... Мільйони! А чи не кра ще було б, коли б ті мільйони повстали і не дали себе голодом виморити? -—■ їх би все одно розчавили вороги. — Може й ні! А якби і так, то чи ж не краще вмерти в повстанні, ніж, як звірина, з голоду, напів божевільними, поївши своїх власних дітей?! Що за нікчемний нарід! Ніякий інший на світі до такого не дійшов би. — Анно не кажи такого! Ти не маєш рації, особливо, коли говориш про наше село. Бачиш перед нами голе, незасіяне поле? Там колись були хати у вишневих садочках, найкращі хати в нашім селі. То були хати повстанців. їх геть чисто випалили, з садами й огорожами, щоб і сліду не лишилось. В одній з тих хат і ти народилась, а твій батько був керівником повстанців. Як ти можеш таке говорити про свого батька?! Ненсі застигла без відповіді. Вона припала ли цем до землі і поливала її своїми сльозами. Роман погладив її хвилясте свіжо вимите волосся і лагід но заговорив: — От бачиш, не було за що сваритись. Ти че кай, ще щось добре буде. Ви там своє діло робіть, а ми тут своє. І так уже Україна на власні ноги спи нається, в ряд з іншими стає, не як московський за куток, чи ж не так? І чи ж не дивно, що ми з тобою яких двадцять літ тому були сусідами, а тепер в різ них кінцях землі? —- Тепер ми разом, -— заперечила Ненсі. -— Але скоро знову будемо розділені. У вас є рідна земля, та немає волі, у нас є воля, та немає рідної землі... От коли б наше майно об’єднати! —- Анно, що з тобою стало! Ти ж червона, як рак! — скрикнув Роман. •— Попеклася на сонці! От тобі й українське сонце! Не можна ж його так жа дібно брати, без міри... Ненсі безпомічно насувала сукню на попечені ноги. Але було вже пізно. Попереду були пекельні муки... Роман зняв білу сорочку з рукавами, одягнув на дівчину. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
