Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Трапилося це в день. В помешканні не було нікого. Я повернулася з лікарні і лягла спочити. Збудила мене голосна розмова: у сусідів сва рилися. Я впізнала голоси Марусі і її нареченого, поета- комсомольця, Юрка К. — Замість того, щоб у вишиваній сорочці, з букетом польових квітів красуватися на обкладинці журналу: Ударниця полів — Маруся Така-то! Пода лася, мов дурна, на ’’буряки”!!! Треба було взяти посвідку в лікарні про хворобу. — Тепер побачила, що там робиться? (Маруся плаче.) — А чи знаєш, що в тому селі були випадки людоїдства? Тому, вас оселили в полі! (Маруся плаче.) — Та нікому не розказуй, що бачила, бо за контрреволюційну пропаганду потрапиш на Соловки. Юрко пішов, Маруся плакала. Про те, що я мимоволі, чула цю розмову, я сказала їй багато років пізніше. Жили вони в клуні, серед поля. Поблизу не було ані річки, ані ставка. Воду до пиття їм привозили в бочці. Вода смерділа, була поганою. По роботі лягали спати брудними, не митими. Шлункова хвороба з’явилася одразу і вже на другий день студенти не вийшли в поле. Ліків не було. їжі ’’саботажникам” не видавали. Додому хворих не відпускали: мали перебути там весь зазначений час. Врятував Юрко (своїм партбілетом) і привіз Марусю додому. Братова не впустила Марусю до чистої хати — доки не позбудеться вошей і корости. Про свої вражіння від ’’прополочної кампанії” 1933 року розповідала Алла Давиденко. Вона потра пила до села, де з 120 дворів лише в 35 ще жевріло життя. Комсорг вияснив студенткам, що всі оті голодні — куркулі, що позакопували хліб у землю, щоб не здавати державі. Так їм і треба! Нехай конають! Допомагати ’’куркульні” було заборонено. В хаті, де розмістили студенток, ще була жива госпо диня, з малою донькою на руках, скелетиком з обличчям старушки — всі інші діти вже повмирали. Сказала, що навесні приїхали комісари, вимагали заховане зерно. Перетрусили усю хату, садибу — зерна не було. Тоді забрали всі рештки крупів та гороху, що лишилися на харчування всієї родини. Те саме зробили і іншим людям. Трави і листя ще не було. Стали вимирати. Ті ж люди, що пішли в город по хліб — не повернулися, десь там погинули. Розповідала Алла і про колгоспні ясла, куди матері віддавали дітей, коли йшли працювати в поле. Повертаючися, дізнавалися, що діти вже померли. В яслах малих годували солоною камсою, без хліба. Випивши дуже багато води, вони засинали і часом не прокидалися. Спогади про цей час Алла Давиденко опублі кувала в книжці своїх оповідань*. ‘ Алла Коссовська. Ціна душі. Вид. Корби. 1977 Наша родичка, — Ганна Олексіївна Яценко, розповіла таке: ’’Мене послали на уборочну в одне з сіл, поблизу Санжар, на Полтавщині.Це було колись багате хлібне село. Я працювала на Першому Млині в Харкові, в матеріяльній базі бухгальтером. З весни почали посилати на прополку буряків, потім на косовицю сіна, під кінець літа на косовицю, в’язання снопів, а потім на молотьбу. Отут і я попала. Коли нас везли туди, у вагоні появився комсо молець і почав нас підготовляти і пояснювати, куди ми їдемо. Пам’ятайте, він говорив, що ми можемо зустріти такі картини, що не всякий витримає, але не переймайтесь тим — пам’ятайте, що це "вороги народу”... Як побачите голодних — не давайте їм нічого, бо всі вони куркулі — вороги народу. І т. д., взагалі агітація і залякування. В селі, в яке ми приїхали, стояли порожні хати, напіврозвалені, але коло печі стояли кочерги, рогачі та інше приладдя селянської господині — тільки ні одної живої душі, ані людей, ані якої живої тварини, навіть собаки. В колодязі вода засмерділась. Спини тись тут було неможливо. Комсомолець перевіз нас поруч в інше село. Картина та сама: люди вимерли і ніякої живої тварини. Але там він знайшов одну цілу хату і ми виявили в другій половині хати — двоє пухлих, голодних людей, мати і син, ще живі. Вони уже не могли вставати. Нам заборонили з ними навіть говорити. Комсомолець сказав: ’’Хто буде ділитися їжею, або говорити з ними — той буде такий же ”враг народа со всеми последствиями”. З нами була прибиральниця, яка нам варила і пекла перепічки. Борошна мукомольний трест не пожалів та й "шрапнелі” (яшна крупа, перлівка), то як на голод, то нас годували непогано, бо ми і вдома не мали хліба, але тяжко було ковтати, знаючи, що поруч умирає з голоду двоє живих істот. Ми почали ділитися їжею, непомітно від ’’начальства” і коли ми кінчили нашу кампанію, люди стали на ноги. Робота була від темноти (вставали ще затемно) до темноти. Я працювала коло молотарки, це дуже тяжко, бо поки машина не спиниться ніколи пере дихнути. Спали ми на долівці, на поїденій мишами трухлявій соломі, а щури й миші бігали довкола. Повернувшися додому, я довгий час була під тяжким впливом баченого. Перед очима стояло порожнє село, в якому ще недавно були люди, рогачі та кочерги коло печі, глиняна підлога з величезними дірами, що прогризли щури та миші. Єдине, що задовольняло — що підняли на ноги двох людей. В селах вимирали селяни, в містах арешто вували людей. Один за одним помандрували на далеку північ сотки українських письменників. (Слідом за жертвами пішли туди ж марксистські критики і партійна верхівка.) Живими лишилися лише тичиноподібні — тихі та слухняні. Україну звільнили від її ворогів: творчої інтелі генції і хліборобів. З доповіді, яку вигопосипа О. Буревій на запрошення 64-го Відділу СУА 18-го вересня 1982 р. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ 1983 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
