Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Трапилося це в день. В помешканні не було нікого. Я повернулася з лікарні і лягла спочити. Збудила мене голосна розмова: у сусідів сва рилися. Я впізнала голоси Марусі і її нареченого, поета- комсомольця, Юрка К. — Замість того, щоб у вишиваній сорочці, з букетом польових квітів красуватися на обкладинці журналу: Ударниця полів — Маруся Така-то! Пода лася, мов дурна, на ’’буряки”!!! Треба було взяти посвідку в лікарні про хворобу. — Тепер побачила, що там робиться? (Маруся плаче.) — А чи знаєш, що в тому селі були випадки людоїдства? Тому, вас оселили в полі! (Маруся плаче.) — Та нікому не розказуй, що бачила, бо за контрреволюційну пропаганду потрапиш на Соловки. Юрко пішов, Маруся плакала. Про те, що я мимоволі, чула цю розмову, я сказала їй багато років пізніше. Жили вони в клуні, серед поля. Поблизу не було ані річки, ані ставка. Воду до пиття їм привозили в бочці. Вода смерділа, була поганою. По роботі лягали спати брудними, не митими. Шлункова хвороба з’явилася одразу і вже на другий день студенти не вийшли в поле. Ліків не було. їжі ’’саботажникам” не видавали. Додому хворих не відпускали: мали перебути там весь зазначений час. Врятував Юрко (своїм партбілетом) і привіз Марусю додому. Братова не впустила Марусю до чистої хати — доки не позбудеться вошей і корости. Про свої вражіння від ’’прополочної кампанії” 1933 року розповідала Алла Давиденко. Вона потра пила до села, де з 120 дворів лише в 35 ще жевріло життя. Комсорг вияснив студенткам, що всі оті голодні — куркулі, що позакопували хліб у землю, щоб не здавати державі. Так їм і треба! Нехай конають! Допомагати ’’куркульні” було заборонено. В хаті, де розмістили студенток, ще була жива госпо диня, з малою донькою на руках, скелетиком з обличчям старушки — всі інші діти вже повмирали. Сказала, що навесні приїхали комісари, вимагали заховане зерно. Перетрусили усю хату, садибу — зерна не було. Тоді забрали всі рештки крупів та гороху, що лишилися на харчування всієї родини. Те саме зробили і іншим людям. Трави і листя ще не було. Стали вимирати. Ті ж люди, що пішли в город по хліб — не повернулися, десь там погинули. Розповідала Алла і про колгоспні ясла, куди матері віддавали дітей, коли йшли працювати в поле. Повертаючися, дізнавалися, що діти вже померли. В яслах малих годували солоною камсою, без хліба. Випивши дуже багато води, вони засинали і часом не прокидалися. Спогади про цей час Алла Давиденко опублі кувала в книжці своїх оповідань*. ‘ Алла Коссовська. Ціна душі. Вид. Корби. 1977 Наша родичка, — Ганна Олексіївна Яценко, розповіла таке: ’’Мене послали на уборочну в одне з сіл, поблизу Санжар, на Полтавщині.Це було колись багате хлібне село. Я працювала на Першому Млині в Харкові, в матеріяльній базі бухгальтером. З весни почали посилати на прополку буряків, потім на косовицю сіна, під кінець літа на косовицю, в’язання снопів, а потім на молотьбу. Отут і я попала. Коли нас везли туди, у вагоні появився комсо молець і почав нас підготовляти і пояснювати, куди ми їдемо. Пам’ятайте, він говорив, що ми можемо зустріти такі картини, що не всякий витримає, але не переймайтесь тим — пам’ятайте, що це "вороги народу”... Як побачите голодних — не давайте їм нічого, бо всі вони куркулі — вороги народу. І т. д., взагалі агітація і залякування. В селі, в яке ми приїхали, стояли порожні хати, напіврозвалені, але коло печі стояли кочерги, рогачі та інше приладдя селянської господині — тільки ні одної живої душі, ані людей, ані якої живої тварини, навіть собаки. В колодязі вода засмерділась. Спини тись тут було неможливо. Комсомолець перевіз нас поруч в інше село. Картина та сама: люди вимерли і ніякої живої тварини. Але там він знайшов одну цілу хату і ми виявили в другій половині хати — двоє пухлих, голодних людей, мати і син, ще живі. Вони уже не могли вставати. Нам заборонили з ними навіть говорити. Комсомолець сказав: ’’Хто буде ділитися їжею, або говорити з ними — той буде такий же ”враг народа со всеми последствиями”. З нами була прибиральниця, яка нам варила і пекла перепічки. Борошна мукомольний трест не пожалів та й "шрапнелі” (яшна крупа, перлівка), то як на голод, то нас годували непогано, бо ми і вдома не мали хліба, але тяжко було ковтати, знаючи, що поруч умирає з голоду двоє живих істот. Ми почали ділитися їжею, непомітно від ’’начальства” і коли ми кінчили нашу кампанію, люди стали на ноги. Робота була від темноти (вставали ще затемно) до темноти. Я працювала коло молотарки, це дуже тяжко, бо поки машина не спиниться ніколи пере дихнути. Спали ми на долівці, на поїденій мишами трухлявій соломі, а щури й миші бігали довкола. Повернувшися додому, я довгий час була під тяжким впливом баченого. Перед очима стояло порожнє село, в якому ще недавно були люди, рогачі та кочерги коло печі, глиняна підлога з величезними дірами, що прогризли щури та миші. Єдине, що задовольняло — що підняли на ноги двох людей. В селах вимирали селяни, в містах арешто вували людей. Один за одним помандрували на далеку північ сотки українських письменників. (Слідом за жертвами пішли туди ж марксистські критики і партійна верхівка.) Живими лишилися лише тичиноподібні — тихі та слухняні. Україну звільнили від її ворогів: творчої інтелі генції і хліборобів. З доповіді, яку вигопосипа О. Буревій на запрошення 64-го Відділу СУА 18-го вересня 1982 р. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ 1983 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
