Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МАРІЯ ГАЛУН БЛАК ТІТКА АМЕРИКА переклад Марії Струтинської M a rie H a lu n B lo c h : A u n t A m e ric a . N e w Y o rk: A th e n e u m 1963 C o p y r ig h t 1963 b y M a rie H a lu n B lo c h П родовж ення Здивований вираз пробіг по шоферовому лиці, наче б йому прийшла в голову дивовижна, нова ідея. Він узяв лопату і стояв, нерішуче помахаючи нею. Леся глипнула на людей довкола. Здушувана веселість блистіла в їх очах. Тільки дядько Володко не виглядав весело. Він стояв, вліпивши погляд у гря зюку під ногами. Батько перебив мовчанку: "Чому не дозволите нам відбути решту дороги пішком?” — він спитав. ”Ми знаємо дорогу і це вже недалеко. Це ясно, що дорога не може бути вирівняна скоро, щоб машина могла проїхати.” Гомін одобрення почувся від гурту чоловіків. Шофер стояв хвилину, нерішений. Тоді він повернув лопату чоловікові, що її приніс і авторитетно сказав: ”Ну, ваша правда. Якщо ви не заперечуєте тому, щоб прибути до міста пішки, маєте мою згоду”. Тітка Лідія всміхнулася, щаслива. "Дякую вам”, вона кликнула. ”Ви дуже ввічливий.” Леся поспішала до авта. ’’Мамо!” — вона кликну ла, ”Ми підемо пішки решту дороги.” Коли вони пустилися йти вниз дорогою, тато з малою тітчиною валізочкою, Леся побачила, що дядько Володко був ще далі чимось збентежений. Вона нахмурила чоло, здивована. Це не було в його вдачі. Він завжди був такий говіркий, такий само- впевнений. Якийсь час вони йшли мовчки, мама, тато і Єле- на на переді, а тітка Лідія і дядько Володко за ними. Леся залишилася трохи позаду і розглядала тітку. Було щось неокреслене в тітчиній ході, наче б вона булахтось важливий, наче земля була на те, щоб вона по ній ходила. Це нагадувало Лесі трохи те, як Голова йшов по місту. Але, не зовсім. В ньому було якесь зухваль ство, тоді як у неї — чи ви любили її, а чи ні, — цієї зарозумілости не було. Це була закордонна хода. І Леся розмишляла, чи всі люди в Америці так ходять? Тітка Лідія пристала на хвилинку, і поки її погляд біг далеко понад темні лани, що котилися до обрію, її очі наповнилися сльозами. ”Як же це чудово”, вона ніжно промовила до них усіх. ”І тільки подумайте, я йду знову моєю рідною землею. Кому б це приснилося!” Леся пробувала вдуматися в почуття її тітки. У світі чудес, як Америка, чи тітка Лідія мріяла, часом, про ці звичайні лани? Леся поглянула тепер на все іншими очима. Раптово, десь зліва, голосний штучний голос гучно затрубів. ’’Господи, це що таке?” викликнула тітка Лідія, вирвана зі свого настрою. Мама оглянулася назад і відповіла: "Сільський майдан мусить бути десь там, праворуч. А це — публічне радіо.” "Публічне радіо?" тітка перепитала. В одностайному тоні голос трубів щось про пляни весняних засівів. Потім якась бряскітлива музика понеслася над тихими полями ”Чи ви хочете сказати мені”, вибухнула тітка Лідія обуреним голосом, ”що ви мусите слухати того галасу, чи хочете, чи ні?” Тато здвигнув плечем. ’’Хто слухає?” спитав коротко. Це була правда, подумала Леся. Хоча бо кожного ранку, як вона йшла до школи, міське радіо кричало на ввесь голос, але вона не могла пригадати, щоб колись справді прислухалася до нього. Коли вони пішли знову, дядько Володко пробував вияснити. ”Це є спосіб, яким влада може досягнути населення. Бачите...” Але тітка Лідія перебила його: ”Це щось нестерпне!" ствердила вона просто. Це був новий погляд на справу, такий, про який Леся ніколи не думала. Вона спохмурніла. Але ж, напевне, тітка Лідія не була права у своєму осуді, а дядько Володко, як завжди, був. Тітка ще не скінчила. Понесена злістю на радіо, вона продовжувала тихим голосом, очевидячки призначеним тільки для дядька Володка. "І чому ти був такий готовий з тією лопатою, там? Чи ти не усвідомляєш, що той шофер був найня тий мною? Або може ти вважаєш його своїм настав ником?” Дядько Володко пригорбився, наче б він почув на собі удари. Він глянув на тітку Лідію. ’’Людина мусить жити якось,” він сказав тоном оправдання. "Жити? І ти називаєш це життям поводитися так... як віл у ярмі?” П р о д о в ж е н н я на с т о р . 26. НАШЕ ЖИТТЯ, ЛЮТИЙ 1978 17
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
