Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
"першою дамою” у забаві: уміла жити і тішитися життям. Любила громадську працю і заохочувала до неї інших. Була ’’всім як мама", бо мала велике серце: не скупила нікому тепла своєї щиросердечности і любила ділитися з людьми своїм добром: часом хитрощами здобувала від рідних чи знайомих щось ніби для себе на те тільки, щоб подарувати це комусь більш потребуючому. Було в неї велике почуття справедливости: в громадських виступах часто ставала по боці слабшої сторони, і — хоч рахувалася у значній мірі із т. зв. публічною опінією — вміла, коли треба, відважно обороняти мало- популярні погляди, якщо вірила, що правда по її боці. Знаходила завжди спільну мову з простими мало грамотними людьми, але потрапила теж дискуту вати на високому рівні з лідерами громади. Бабця мала ’’якби за унука” не лиш адвоката Романа Смука, європейського директора ЗУАДК, що в 1948 році був великою особою для українських скитальців спрагнених американської допомоги, — Бабця все своє життя плекала живі товариські стосунки з визначними українськими людьми: мистцями, письменниками, громадськими діячами, церковними достойниками, а серед близьких її приятелів були такі визначні постаті як Іван Труш, Олена Кисілев ська, Катря Гриневичева, д-р Остап Грицай, Олена Лотоцька. 1965 року зорганізоване жіноцтво Філядельфії вшанувало Бабцине 75-ліття величавим бенкетом. У великому крузі близької і дальшої родини, друзів, приятелів, співробітниць та представників різних організацій, Бабця виголосила промову, в якій не лиш дякувала за всі вияви уваги й пошани, але й поділилася з присутніми цікавими інформаціями та думками про своє життя. Бабця часто промовляла на різних зборах і звичайно забирала голос зовсім спонтанно і без попередньої підготови. Своїм ювілеєм, одначе, вона, мабуть, трохи хвилювалася, а тому й підготовила собі свою промову і написала її. Щасливим збігом обставин цих кілька сторінок паперу записаних Бабцею кучерявим почерком зебереглися. Вони тепер для мене — цінні не лиш як пам’ятка, але як достовірне джерело біографічних даних. Народилася моя Бабця в родині львівського залізничника Михайла Салюка в 1890 році. Батько Михайлини, мій прадід, був українцем, але мати, моя прабабуня, була німкою-колоністкою, з родини Шіків. Малу Ліну охристили в латинському (римо- католицькому) обряді і перші роки навчання (до 6-ої кляси) вона провела в польській школі. В 1902 році батько подбав, щоб дитину, яка в той час не вміла ні говорити, ні читати по-українському, прийняли до 7- ої кляси української школи ім. Т. Шевченка. Директор школи Марія Білецька попередила, щоб нову ученицю вчителі залишили якийсь час у спокої, але після трьох місяців Ліна була вже повноправною ученицею. Мала феноменальну пам'ять і гарний голос та цим добивалася успіхів. 1903 року школа Шевченка ставила власними силами оперу "Коза- Дереза”. На цю імпрезу приїхав з України сам Микола Лисенко. Ліна Салюк виконувала ролю вовка. Бабця часто опісля згадувала цю свою партію, приспівуючи: ”А я сірий вовчок, по степу гуляю, та на тих овечок пильно споглядаю. А котра з них дурна, не слухає чабана, цю я зараз за чуприну — та й покараю!”. Захоплений виконанням композитор подарував Ліні чудову китицю троянд. Але з найбільшим сантиментом згадувала Бабця про те, як раз Анатоль Вахнянин, композитор, директор Музичного Інституту у Львові, посол до віденського парляменту, прийшов послухати репетицію ”Кози- Дерези”. Коли Ліна проспівала свого ’’вовка”, він сплеснув у долоні і вигукнув: ”А най то дундер свисне!”. У 1904 році молоденька Ліна співає в хорі собору св. Юра, є членом читальні "Просвіти”, грає в аматор ському театрі в різних побутових п’єсах. У "Просвіті” знайомиться із студентом філософії Антоном Чайковським і в 1906 році виходить за нього заміж. У наслідок одруження Антін Чайковський залишає університет і починає працювати як урядник на залізниці. В 1908 році Ліна грає в студентському театрі в різних ролях, в 1910-11 чоловік перенесений на працю до Добромиля, але вже 1912 року вони знову у Львові, працюють у "Просвіті”, ’’Рідній школі”, ’’Соколі”, співають у хорі ”Боян”. Перша світова війна приносить великі переживання: молодий залізничник Антін Чайковський допомагає українській владі перебирати в свої руки залізницю, а через те, після програної війни, поляки арештують його та засилають на деякий час у концентраційний табір у Домбє. Та назабаром життя знову поверта ється на мирні рейки. В молодого подружжя четверо дітей: Ірена, Юрій, Роман і Леся, і їхня громадська активність часто пов’язана зі школою, пізніше з працею батьківського кружка при Академічній гімназії. Але, крім того, Ліна включається і в інші акції. Разом з чоловіком (що, працюючи урядником залізниці, кожну вільну хвилину свого життя віддавав свому улюбленому "габбі” — малюванню) Ліна вклю чається в акцію допомоги мистцеві Олексі Ноааків- ському та стає головним мотором будови нової церкви на Богданівці (де опісля Антін Чайковський розмальовує іконостас). Молоде подружжя засновує на Богданівці читальню ’’Просвіти” (Антін є якийсь час головою), опісля обоє беруть активну участь в комітеті будови Народного дому. Як державний урядник, Антін Чайковський отримує згодом урядове помешкання біля головного двірця у Львові. "Сусіди- поляки, — говорила у своїй промові Бабця, — знали, що я латинського обряду, але навчилися шанувати мої почування і ніколи не бажали мені на латинські свята”. Все таки, демонстративне українство цілої родини, факт, що дітей усіх хрищено в українській церкві і виховувано в українському дусі, при чинилися, говорила Бабця, до передчасної емеритури Антона Чайковського. У зв’язку з тим, обоє виїжджають до заміжньої дочки Лесі Яцкевич, у корінну Польщу, до Радома, саме напередодні вибуху другої світової війни. Тут знову включаються обоє в громадську працю, цього разу на форумі Українського Допомогового Комітету. В жовтні 1941 року повертаються до Львова. Тут Бабця працює в акціях Червоного Хреста, опікується хворими полоненими, стає в ряди жіночої секції при військо вій управі Дивізії ’’Галичина”. 1944 року разом з іншими членами родини покидає рідну землю. Шлях НАШЕ ЖИТТЯ, ЛЮТИЙ 1978 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
