Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ТІТКА КАТРЯ Перший день Коли під вікном зацвіли чорно бривці, як розкішний жовтогаря чий килим, прийшов час дітям іти до школи. Це повторювалося що року. Щороку восени з кожної ха ти виходять діти й барвистим струмком поспішають в тім самім напрямку — до школи. Так, це буває щороку. Бабуся дивиться у вікно, і весело їй спо стерігати, як діти йдуть до школи: хто біжить, хто помаленьку, по важмо виступає, а декого мама за ручку веде. Але для Івасика це дуже незвич- «ий день: він іде до школи вперше. Раніше він тільки бачив, як зби ралася до школи старша сестрич ка Зіна. Зіна вранці була дуже сонна й часто сердилась на Івася: — От чого це ти ввесь час під ногами крутишся? Спав би собі — тобі ж все одно нікуди поспішати! — Хіба ж я ввесь час? — огри зався Івасик. — І зовсім не під но гами. То килим під нотами, а не я. — Тікай з умивальні, бо мені треба вмитися. Тобі не поспішно, потім уїмиєш-ся! Ага, ке поспішно... А їсти Сір кові хто дасть? Он він уже гавкає й кігтями об двері стукає. Треба дати їсти, бо поздирає фарбу на дверях, і тато буде сердитись. Так було раніше. А сьогодні... Підійшла мама вранці до Іваси- кової кімнатки, постукала тихень ко: — Івасику, синку, пора встава ти. Ти ж сьогодні йдеш до школи! Жодної відповіді. Ніхто й не по ворухнеться. — Чуєш, Івасю? Вставай! Годі сіпати. Все тихо. Мама вже трохи сер диться: — Що це ти, Іване, забув? До бре науку починаєш! Мама, коли сердилась на сина, Іваном його називала, а не Івасем. Іван не відповідає, так само, як і Івась. Мама ввійшла до Івасевої кім натки, а Івася нема, вже й ліжечко застелене, хоч і не дуже вправно. А де ж Івась подівся? — Івасю, де ти? — Я тут. Сіркові їсти даю. Я, мамо, вже вмився, вдягнувся й усі свої речі зібрав. — Речі? Які ж то речі? — Ну, шкільні приладдя. Івась показав свій ранець, а в нім чого тільки нема: і зошити, й олівці, і лінійка, й гумка, й дві книжки, що по них колись Зіна вчилася. — От смішний ти, Івасю, — втрутилася Зіна. — Тепер вже ін ші книжки. Сьогодні тобі й так «ічсго не потрібно. Ви тільки зна йомитись будете один з одним та з вашою вчителькою. — Або з учителем, — сказав Івась. Він дуже хотів, щоб у них був учитель, а не вчителька. — Яка різниця? — здивувалась Зіна. — Чим учитель кращий? — Бо вчителька буде з дівчата ми в ляльки бавитись, а вчитель буде з нами паперові змії запуска ти. — Ха-ха-ха! — розреготалась Зіна, аж сонливість її пропала. — То це ти збираєшся до школи хо дити, щоб паперові змії запуска ти? — Не тільки для того, але що поганого в паперових зміях? — От піди до школи, то скоро побачиш, які там змії водяться! Будеш довбати два та два — чо тири, а також букви на пам’ять! — Я вже й так знаю всі букви, мене тато навчив; і два та два знаю! — боронився Івась. — А два та три? — Цього не знаю. — От в школі й навчишся. Але годі тобі, снідай, та й треба вже йти, а то в перший же день запіз нишся. Івась та Зіна поснідали. Мама дала їм сніданки та гроші на мо локо, і школярі вийшли в дорогу. — Ти, Зіно, йди трохи вперед, щоб люди не думали, що ти мене, як маленького, за ручку ведеш. Я ж знаю дорогу до школи. — Ну, гаразд, гаразд, великий парубче, йди сам. Але якби що, знай, що я недалеко. — Щасливої дороги, синочку, - — гукнула мама вслід. Не встиг Івась зробити кілька кроків, як хтось його .мало з ніг не збив. — Сірку! А ти чого за мною вслід біжиш? Тобі до школи не можна. Вертайся додому! Але Сірко лащився, махав хво стом, як мли1:-, і забі-га-і поперед Івася. — Ну, що я з тобою робитиму! Ходім, відведу тебе додому! Сірко радо побіг додому, дума ючи, що Івась повертається з ним і буде цілий день з ним ганяти по подвір’ю. — Мамо, забери Сірка, бо він мене до школи не пускає! — гук нув Івась, а сам бігом кинувся наздоганяти Зіну. А тут із сусіднього двора вий шов Андрійко. Але що з ним? Ан дрійко плакав, розмазував кулач ком сльози по обличчі, а мама втирала йому носа хустиною й промовляла: — Ну-ну, не плач, годі вже! Як тобі не соромно! Там же тобі ні чого злого нз зроблять... От вив чишся, станеш лікарем... — Я не хочу бути лікарем! ■— заплакав Андрійко ще дужче. — Я хочу бути кльовном у цирку! — Тихо, тихо! Ну, кльовном, то й кльовном! — уцитькувала його мама. — Але кльсвни не плачуть. Вони сміються, щоб усі з ними смі ялися. Отож, якщо хочеш стати кльовном, не можна плакати! Івась підійшов до Андрійка. — Пані Маріє, а чи можна нам НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1974 21
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
