Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ОЛЕКСАНДРА ЧЕРНОВА-ЖИВОТКО Китиця тюльпанів Ти принесла їх для розради са мотній людині і подарувала без супроводу власних нарікань і жа лів. А скільки їх приносять в о- бійстя самотньої людини і друзі, і не друзі. Вени приносять свої жа лі, власні злуди і розчарування. Бо що ж самотній людині нале житься, як не переживати жалі ін ших, не перейматись їх долями... Вона перейняла китицю із твоїх зичливих рук і обережно, пестли во спустила крихкі прозоро-зелені стебла у прохолодну воду. Відпо чивайте! Вони пережили страшне — їх зрізували при корені, в'язали і тримали в холоді. Квіти .можуть жити ще зрізаними, коли стебла вже натягнули досить животвор чих соків із землі, щоб розвинути прапори цвіту. Вони були залякані, сковані хо лодом переходової доби, а тепер ру, але щоби брати -приклад як треба гідно жити і переносити тер піння. Пані Леся своєю інтуїцією від чувала мою неміч. У мене захована з цього часу карточка від неї з малюнком е- дельвайсу-шовкової косиці і з до пискою: „Тримайтеся на висоті, як та квітка вершин!“ Остання картка, останнє „посла- “ніє“ від неї кілька місяців перед кінцем. А коли вже відійшла від нас ця незвичайна жінка, визначна публі цистка і письменниця, безкомпро- місова патріотка-громадянка, хоті лось повторити за поетом: „Час Господи, на покору і самоту. Бо якщо покора ■— мудрість, То самота, є завжди висота Не вміла пані Леся коритися лю дям — не корилася долі. Боролася з нею. Але якраз у тій САМОТНІЙ боротьбі, піднесла во на до ВИСОТ свого НЕПОКОРЕ- НИГО ДУХА. Квітень 1974 року. на них ллються проміння ласкаво го весняного сонця, дихає теплом кімната, з іподивом оглядають очі самотної людини, пестливо промо вляють її уста: „Прокиньтесь!*1 Тюльпани прийшли стулені, зви- нуті у гостроверхі пуп’янки. Вони були жовті, білі і яскраво рожеві. Здавалось би діти одної родини, але ні. З часом показалось, що між ними нема нічого спільного тільки те, що вони тюльпани. Тіль ки почали відходити одразу пока зали, що не сестри, не брати, а тільки діти одного племени. Перші оживились рожеві, найскорше роз винулись і розложили свої пе люстки в плиткі чаші, на дні яких сонце запалило коронку золотих пильничків. Рожевість їх пелюст ків проглибилась червоними про жилками і здавалось, що в них пульсує кров. Вони одразу обер нулись до сонця, яскравились, хи зувались, вабили. А білі ще ждали, а коли почали розвиватись, то дуже поволі роз сували свої пелюстки, чаші їх за лишились високі, зазублені кра- йсч'ки пелюстків легенько відгор нулись. Сонце не могло заглянути в їх середини, а тільки просвічу вало густу алябастрову білість, ча ші були сповнені прозорою тін ню, в якій ховались пучечки пиль ників. Вони не обертались до сон ця, не шукали нічиєї ласки, стоя ли струнко, сповнені гордістю своєї нелорочности. А жовто-золоті найдовше вага лись, розсували свої пелюстки о- бережно несміливо, а чаші їх вий шли вужчими вгорі і вони не ви простались зовсім, стояли легко похилені, як дівчата перед прича стям. Від китиці точився легкий аро мат подиху весни. Але сталось несподіване ■— сон це заступила густа хмара, в кім наті посіріло. Кімнату сповнив пе редчасний присмерк, наче вечір заходив, і жовті тюльпани повіри- лили в ніч. Вони поспішно щільно згорнули свої пелюстки і ще ниж че похилились. Кольор їх потах у присмерку, став тьмяним, як зо лото старих ікон. А білі стояли до справжнього вечора — якось знали, не були такі довірливі. Вони поволі засува ли свої пелюстки один за другий і застигли, занурились у сонну мрію. Тільки рожеві не хотіли спо кою. Вони трошки підвели свої пе люстки і рожевість їх ще потемні шала, а коли в кімнаті засяяло штучне світло, вони обернулись до нього Дивні квіти Чого ви не хочете заснути, чого ви паленієте? Чого сподіваєтесь? Пригод? Тут нема комашок, пчілок ані метеликів. Пригод ке буде. Та й нащо вони вам — чи ви забули, що не маєте коріння. Палець обережно торкнувся пильничків а квіт здрігнувся Не плідний дотик. Аж так ти хочеш жити і любити!... Рожеві тюльпани жили ще ніч і день, а під вечір від дотику руки пелюстки їх обсипались ще свіжі, яскраві, і жалісно стояли їх ого лені стебла із пучечками пильнич ків. А білі ще жили і умирали інак ше, поволі з мукою. Пелюстки їх з країв почали темніти, скручува тись, білість їх посіріла, від них пішов запах загнивання. Померли спотвореними... А жовті пережили всіх. Вони щось знали. їх пелюстки темніли як старе золото, вони поволі заси хали на рідних стеблах і відійшли гарними. Від них не віяло запа хом розкладу, тільки висиханням, ароматом погідної золотої осени. Вони ще довго стояли в кімнаті са мотньої людини яка дивилась на них і промовляла. Ви знаєте таєм ницю вічної краси. Ви не хизува лись, не спокутували, не п’ялись гордовито, залюблені у свою кра су, ви прийняли свою долю з по корою і мудрістю. Подаровано п-і Марійці Савицькій в час її хвороби, 19 квітня 1963 р. НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1974 11
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
