Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Прошу його розстріляти! Це не вийняток із акту оскар ження, або з промови прокурато ра, що жадає найвищого виміру кари, позбавлення життя, за зло чин проти людських та Божих за конів. Це вийняток із листа жін ки, яка звертається із „Клопотан ням “ до начальника табору суво рого режиму і до секретаря партії та ще й хоче цю просьбу оголо сити всьому світу, бо передає її до редакції журналу „Юманіте". А просить вона про смерть не для свого ворога, а просить, щоб роз стріляти її найближчого друга — чоловіка С. Й. Караванського. „За 18 років, адміністрація та борів не була в стані вплинути на ув’язненого Караванського С. Й., а родині Караванського не дають змоги утримувати дозволених за коном зв’язків. Тому я, дружина, прошу його розстріляти, щоб при пинити довголітні муки та без упинні конфлікти між Караван- сьі/им і адміністрацією". А в низу додає: Це клопотання пишу в тверезому стані й у повнім розумінні його ваги. Отже не злочин проти Божих та людських законів, це терпіння, що вже поза Божими законами та людською витривалістю кажуть людині шукати такої, подиктова ної розпукою розв’язки. Але ж не тільки терпіння. Переконання в то му, що її чоловіка не всилі пере робити, змінити слідуючі роки тер пінь у таборах суворого режиму, що він до самого кінця буде тим чим є і тому все буде у конфлікті з „адміністрацією". Ця патетична у свому виразі просьба, це „клопотання" ■— це мовби синтеза, квінтесенція того, що відчуваємо після читання ма- теріялів, що доходять до нас з України, як ось зібрані Вячесла вом Чорноволом у книжці „Лихо з розуму". Український народ не може пе рестати бути собою, мимо 50-ти літ терору, знущання, а що біль ше -— мимо виховання двох поко лінь новими методами. На місце гітлерівських таборів смерти, крематорій та в’язниць ви рушили комісії, що старалися по числити кожну у муці пролиту ка плю крови, провірити й осудити всі нелюдські муки, які гітлерів ський режим завдав своїм жер твам. Людовбивців гітлерівського режиму судив суд у Нюрнберзі. Був там теж прокурор СРСР гр. Руденко, який виступав, як дер жавний звинувач. На місце, де 50 літ гинуть люди у таборах суво рого режиму, у в’язниці де мо ральними і фізичними тортурами змушують людей до признання своєї вини, на широких просто рах СРСР не було ніяких комісій, бо вони лежать далеко поза до ступними для Заходу частинами СРСР. Окрім в’язнів і їхніх до глядачів ніхто не бачив і мов би не чув стогонів муки і жаху по вільної смерти. А прокурор Ру денко здавалося поняття людо- вбивства умів стосувати тільки на одну сторону світу. Там звинува чував за те, що тут виконував. Та видно перебралася мірка і у широкий світ починають доходити голоси вже не тих, що їх револю ція хотіла знищити, як носіїв не- революційної традиції. Дійшло до голосу друге, виховане в радян ській дійсності покоління. Та воно, говорячи про себе, виготовляючи свої „клопотання" до всіх інстан цій радянської влади, говорить не тільки про свої терпіння, про засуди проти закону, але і про тих, що відбувають нелюдські ка ри 25-літніх засудів ще з часів ста лінської людовбивчої діяльності, як Катерина Зарицька і другі, про присуди над нелітніми, як Юрко Шухевич. Ці трагічні сцени, що ожива ють при читанні листів і письм із таборів, зворушують нас усіх. І тих, що подібні сцени самі пере живали, живучи під совєтською владою і тих, що про це може чули, але слухати не дуже хотіли, бо здавалося їм, що це вже якісь далекі і давноминулі справи. Вони можуть витиснути сльозу, звору шити. Але у цих трагічних доку ментах є теж сила, така сила, що визволяє у нас величезний набій оптимізму, віри й подиву. Бо яким вислідом може похва литися совєтське виховання, що змагало до неґації українського народу, до того, щоб нікому не варто було, не хотілося призна ватися до української національ ності — коли ми пізнаємо мистця Заливахуг або хемічку Кузнєцову, які виховані далеко від Батьківщи ни, покінчивши вищі школи на чу жині, ледве станули на рідній зем лі — не тільки почулися до най глибшої глибини українцями, а- ле почали діяти для добра укра їнської мислі, українського ми стецтва й замість простеленого славою вигідного шляху, вибрали шлях, що їх завів у табори суво рого режиму. Але совєтське виховання хотіло більше. Воно змагало до того, щоб приналежність до українського народу будило почуття упокорен ня, сорому. А ось читаймо, як зна менитий мовознавець, а пізніший творець наукової праці, якою не кожен народ може похвалитись, творець „Словника рим", Кара- ванський у своєму щоденнику ще будучи студентом пише: „Тут на базарі, знайомлюся з живою українською мовою" — це у 1937 р. „Під впливом читання книг і підручників здорово спеціялізую- ся в українській мові" -— так у 1939 р. А ось у 1940 р. „Він (товариш) здається зазирнув у те, що я пи шу, та мені байдуже. Я більше не червонію від того, що пишу або говорю українською мовою". Ось драма, ось трагедія у трьох реченнях. А її епілогом це 18 літ у тюрмі, тільки п’ять літ на волі і „Словник рим" і багато інших тво рів, перекладів. А всі письма, о- скарження проти русифікації і проти безправ’я! А якже легко бу ло би С. Караванському взагалі не вчитися української мови і йти найлегшою дорогою. Але це би значило не жити, а тільки бути! Тож не вистане нам зворушити ся й журитися Катрусею Зариць- кою, мистцем Заливахою, україно- знавцем Караванським і другими. Наша сльоза —• це тільки для нас пільга, а нікому користь. І навіть матеріяльна поміч, яку треба орга нізувати дуже продумано й обе режно —- все це мало. Мало на віть протестувати й кричати на весь світ про них. Вони своєю поставою нас зобов’язують до чо- HALHE ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1968 З
Page load link
Go to Top