Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Софія Парфанович Фін, історія одного пса (Уривок із повісти, нагородженої на П. Літ. Конкурсі СФУЖО) ФІК ВИВ — Що сталося псові сьогодні? — Ах, він певно теж має свої клопоти. — Ніч така... Так, ніч така. Й Фік не міг у- спокоїтися. Він неспокійно мотав ся людям попід ноги, заглядав в очі своїй господині, пані Олені, то знову терся до ніг господареві. Але Дан — йому шіснадцять літ і пес є його любимцем — пестив його й запитував: — Що сталося, Фіку? Чи ти не хворий? Фік дійсно виглядав як хворий. Він дрижав на цілому тілі й навіть пестощі його приятеля не могли його заспокоїти. Він зараз же ста вав серед хати та хвилину наслу хував. Його розумні, карі очі ди вились із переляком у вікно, за яким лежала ніч. Зимова ніч у ма лому містечку. Вуха гладкі, шов кові, темно-брунатного кольору, підносились і наслухували чуйно. Вони разом з очима ловили щось з-поза вікна. Якусь дію на небі, чи землі під зимовими зорями. Вог кий, чорний ніс нюшив .неспокій но. Ніздрі відчинювались широко. За хвилину вуха повисали, ніс пе рестав нюшити, Фік опускав хвіст, щулився та, дрижачи на цілому тілі, вив. Спершу він кидав одне жалке скавуління, але ж за раз він переходив на довгу, повну скарги мелодію й тоді, піднісши голову від землі, Фік вив протяж но й неспокійно. Дан приклякнув біля нього й говорив: — Що сталося, приятелю? Чого плачеш? — хлопець водив рукою по спині, покритій гладким волос сям. Але ані голос хлопця, ані привичні пестощі, що їх так любив Фік, не успокоювали його. Він щу лився, його шерсть їжилася. — Щось сталося псові, — гово рила пані Олена, дивлячись допи тливо на чоловіка, — його пове дінка сьогодні зовсім інакша, як завжди. — Навіть пси поводяться інак ше, як досі. Все змінилося. Але ж, це не тільки він, послухай! Родина Диких замовкла та на слухувала, дивлячись у вікно. Від тіля з глибин зимової ночі доліта ло таке ж саме виття, така ж сама неспокійна скарга інших псів. — Пси передбачують нещастя, — Олена відчула неприємний хо лод. Він збігав тремтінням здовж спини та присівши десь біля серця, давив його. Вона підійшла до ша фи та вийнявши пухкий, білий шаль, накинула його на себе. — Холодно... Страшно... Пан Дикий закурив цигарку та, дивлячись у вікно, щось міркував. — Вийду, подивлюся, що дієть ся в містечку. — О, прошу, не йди! Я боюся! — Ах, це тільки непотрібна три вога! Дурна поведінка одного, чи другого пса так непокоїть. — Давніше цього не бувало. Пси мають передчуття нещастя. Пси попереджують людей. Фік по водиться зовсім незвичайно. Вони можуть... Зорі перестали світити в вікно. Вони й небо відвернулись від зем лі, покинувши її власній долі. А на землі вили пси, віщуючи нещастя. Тишу ночі сполошив гуркіт ав томашин. Пан Дикий підійшов до вікна, наслухуючи. ❖ ❖ ❖ — їдуть вантажники, багато вантажників. Та може вони везуть який воєнний матеріял, чи що там. Він обкинув оком сім’ю. Олена сиділа в кріслі, закутана в шаль і дрижала, наче від великого зимна. Хлопець клячів біля пса, стараю чись заспокоїти його. Пан Дикий наслухував. Автомашини спини лись серед площі й наче б пороз- ділювались, далі поодинокі вози розбіглися вулицями міста. — Роз’їхалися... — пан Дикий кинув недокурену папіроску й за ходив по хаті. Фік дрижав щораз більше. Він раз лизав Данові руку, то знову підбігав до господині й, дивлячись на неї, плакав жалібним скавулін ням. Але ж зараз підходив до две рей та піднісши голову, вив. —- О, Боже, перестань Фік, зми луйся! За чим вони їдуть вулич ками міста поночі?! Перед вікнами спинилась авто машина. На сходах загомоніли кроки тяжких чобіт. У двері сту кіт прикладом рушниці. — Відчиняй! Фік кинувся до дверей із голос ним гавкотом. На порозі станули два большевицькі вояки в плоских шапках із синім денцем. — Збираться! Родина Диких збилась до купи серед хати, чоловік пригорнув до себе дружину й сина, наче стара ючись їх захистити. Фік підбіг до вояків із голосним, ворожим гав канням. —- Вон! — крикнув один і під кованим чоботом копнув пса. Фік підлетів у повітря і з голосним скавулінням болю упав на землю біля вікна. —- Збиратись! За двадцять мінут маєте бути на автомашині!... Вояки станули біля дверей із настромленими штиками, в руці револьвер готовий до стрілу. — Але ж чого?! Але ж куди?! — пан Дикий хотів вияснення. Та вояки стояли мовчки. їхні обличчя були як з каміння: байду- же-непорушні. Один тільки вийняв із кишені годинник і став дивитися на нього. За вікном панувала зловісна ти ша, навіть пси не вили. * Сірий, зимовий ранок будився над містечком. Ще денеде перед НАШЕ ЖИТТЯ — ГРУДЕНЬ, 1961. 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
