Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Оксана Керч Г а в ч а Та ще Риндичка не доспівала своєї п’яної пісні, як на картоно вий дах ударили великі краплі до щу. Це подіяло не лише на лице діїв. Вони зразу кинулись у при кру дійсність і хоч грубо наложе ний грим приховував несутнє, в очах не міг скритися страх. А гля дачі! Розштовхуючи невважливо крісла, що стояли на заваді сквап ливим рухам, не доглянувши дії до кінця, бігали по темних кутках ка м’яної залі й шукали без успіху за капелюхами. А їх зібралось тієї паркої південної ночі, обвіяної застиглим серед каміння жаром — багато. Та всі вмить відірвались від чарівливої дії й думали лиш про наспіваючу бурю. Жінки хва- і талановитих авторок серед них. Ось, наприклад, як чуттєво, тепло і неменш образно пише зовсім мо лода поетеса з західніх областей України Степаніда Лупій: Ой, нема рибалки З чорними бровами. Ой, нема, немає... Чи прийти не хоче? В сітях одинока Рибонька тріпоче. Виливаю воду З білого відерця. То не рибка б’ється — Туга біля серця. Або ось вірш майже невідомої поетеси Варвари Гринько, яка що йно вперше опублікувала кілька творів: Хмарять тумани даль тополину... Може, до тебе птицею злину, Може, я стану піснею з ночі Про чорні очі, про карі очі... Глянь мені в очі, милий юначе, Як маєш в грудях серце гаряче. Якщо в нас справді дороги різні — Розквітнуть айстри од тої пісні. Радісно, що попри всі намаган ня московсько-большевицького о- купанта, серед обставин тиску і гніту, поезія живе і пророста. А ще відрадніше,, що ту важку, але почесну ношу — плекати й не да ти загинути українській поезії під пануванням ворога — несуть на своїх плечах українські жінки. тали сонних, розігрітих дітей і в темноті виносили їх на вулицю. 1 вже там,, оглянувшись на будинок театральних явищ і місце невпин ної недільної розваги, відверта лись від нього як від содомської небезпеки й залишеної в ньому са мої, одинокої і певне такої ж не спокійної як і вони, жінки. — Певно й не попрощались... — пригадав якийсь слабий голос вже на тому боці вулиці, звідки дорога через місток вела до високо побу дованої залізничої станції. Там уже буря і з нею повінь не були страшні. Але шум води, що почи нала литись густими струями, за глушив навіть цей несміливий від рух чийогось вдячного серця. Вже зовсім нікого не залиши лось до кінця, заля порожніла з блискавичною швидкістю, майже такою, як на чисте досі лазурове, чистеньке небо сунулись бурі, аж червоні хмари, розривані щохви лини фіялковим світлом довжез них, на всеньке небо блискавиць. А громи! Не знати, що оглухливі- ше — чи гул, що котився по небі глухо після раптових вибухів, чи жахливий шерех води. Вона не па дала, а виливалась з темних над земних просторів на розпечений брук, на ствердлу й спалену зем лю й випаровуючи верталась у хмари й безнастанно, без краю пе реливалась в густому, паркому по вітрі. Вже зовсім темно на світі, лиш на сцені, під кольоровими рефлек торами вже тільки одна Риндичка, власне Мая Заозерна, чи пак Ріта Дольчі, чи... і це певне так — То- ся Кулик. Ну й грала сьогодні! Так немов би перед нею не скромний буди нок народніх розваг, де першу ро лю грали пляшки холодженого пи ва, а театр, справжній театр, хоч би й столичний. Правда й тут за хоплено приймали відблиски її та ланту такі собі незграбні, мовча- ливі, скупі на похвали, сопучі й закурені обожники театральних видовищ. З якою страшною нату гою виходило з твердих долонь могутнє браво, з якою марнотрат ністю випльовували з ротів горючі цигарки, щоб вигідніше вислови ти захоплення! Реготали як діти, щиро радісно, або ж побитими під машинами, забрудженими й за твердлими важкою роботою -паль цями обганяли сльозу, соромливу сльозу мистецького збудження. Грати не так то й легко. Сцена низька, тісна. Зимою рук не розні меш від холоду, а літом... Всі зна ли,. що після таких гарячих днів та такої вологості, що сорочка липне до тіла, волосся під хусткою — мокра маса,, поту з обличчя не обтрусиш, а навіжені комарі, чу ючи близький дощ і свою в ньому загибіль, кусають відкриті й зату лені місця, як люті собаки... після такої вологості, що здавалось роз- солоджувала кров — мусить при йти темпораль. А це ж не дощ зви чайної там літньої днини. А тем пораль! Хто матиме відвагу зу стрінутись із темпоралем на вули ці, або гірше на цій вулиці? Скільки ночей оце пройшло та ких „по той бік світу"? І лірична Мавка і гордовита Маруся, що че рез неї Гриць пішов марне зі сві ту, Проня з довгим носом і хто там ще за довгі роки мистецьких емо цій в екзистенційній дійсності виг нанки? Ніхто сторонній,, ніхто з давніх поклонників, ба знайомих, не знає, не чує постарілої слу жительки музі Мельпомені й рід ному, в етнографічний музей від суненому, мистецтву. По намазаному обличчі збігає вода, хто зна — піт це, чи дощ, бо залітає щілинами картонового да ху на дбайливу декорацію, гай, гай — корифейської комедії... На щось треба зважитись, але як важко вгадати, який це має бу ти найпотрібніший, несхибний крок. Завжди так було в житті, на сцені важко було, важко й тепер. Вулиця, на якій побудували не- струджені й в такій же мірі не практичні виходці з далеких сіл, заливається водою, коли падає тропічний дощ і тоді всі будинки й театральний також, плавають по пояс у брудній, холодній, чорній воді. Так і зараз. Вода! Широкими перстенями влива ється в театральну залю. Вона під 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
