Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Вовк т т ж і І в Тараґоні я нараз бачу статую моєї матер і на вівтарі. Вона має хитон з фіолету, розпустила коси, а серце прошите срібними мечами. Десь є при стань, але не для мене. Для когось собі блистить моя зоря. Справді моє я можу зібрати в жмені: пригорщу приблідлих спогадів, як білі фіялки. Так дуже хочу затямити орнамент на брамі, але він скоро розвіва ється, наче обпав би цвіт з вишні. Вино — в дуже спокійних, кам’яних вулицях — як лящать тут кроки! — смакує гіркаво минулим, а сірий храм без зайвих речей дивиться на мене суворо своєю симво лікою. Бог говорить мовою символів, але вони для мене замкнені. Я не бачу в них більше, як гієроґліфи. Нема ключа до тої незнаної мови. А Шардон мовчить! Від Середземного моря йде сухий вітер, і моя розщібнута сорочка лопоче коміром, як білий птах, а з твердині можна оглядати колірові човни на березі і рибалок, які ладнають сіти. Далі, внизу, я надибаю рештки Шардона: розкинені в неладі черевики, одяг і бурякову хустку. Жука сидить коло них і дивиться далеко в хвилі, такий заворожений, що коли я беру його за плече, він простягає руку і шепче: — Там! Йду зором за продовженням руки: у хвилях піднімаються і нуряться дві точки, як голівки шпи льок. —- Ільонка поплила задалеко; Шардон сказав, що вона сама не вернеться, і поплив за нею! —- Чому ти не плив з ними, дурню! — Я клену, зриваючи з себе одяг. — Не вмію ж плисти, — плаксиво жаліється Жука. Кидаюся в море. Руки, як весла, ріжуть біло- чубі горби. Шардон розкидає ногами й сопе, мов тюлень. Плисти, ще й з Ільонкою в руках, йому тяжко. Коли ми вивантажуємо Ільонку на берег, він береться витрясати з неї воду й робити штучне від- дихання, відпихаючи мене шорсткою рукою. Тоді кров обливає йому груди; він сідає на пісок і зату ляє долонею рот. На щастя, Ільонці непотрібні вже його заходи. Жука задержав якесь приватне авто, і ми веземо їх обоє в лічницю. Ільонку натирають алькоголем, поять гарячим вином, і вона ніяк не хоче остатися в ліжку. Але Шардон дістає іньєкцію і ле жить жовтий на шпитальному ложі, схожому на його власне, паризьке. Груди піднімаються за кожним від дихом з харкотом немащеної машини; справді: мені пригадується харкіт нашої жовтої „пирхавки“! — Що ж, Шардоне, повеземо вас у кардина лову палату? — я пробую жартувати. Він тільки вовчо подивися на мене і невиразно щось бовкнув. — Падре мусить лежати, — каже лікар. І думаєте може, що ми залишили його в спокою, пожаліли жовтого обличчя, що нараз поморщилося, з якого тільки очі кидають іскри по кімнаті лікарні? Де там! Жука сидить йому в ногах, я перед ліжком, по-турецьки, Дримба на табуреті. Ярина з’являється нечутно, як сніг, і минає мене зі спущеними віями, поправивши Шардонові подушку, або поклавши на столик склянку молока. Щохвилини хтось із „пир- хавки“ приходить подивитися на Шардона, принести йому кілька слів. Очевидно, йому їх не треба. — Розкажіть щось, абе, коли вас це не му чить, — просить панна Гільда. — Як інші говорять, я залюбки помовчую. При глядаюся до людських трагедій і спостерігаю, що переважно їх чинники такі самі головні актори, і то дуже пересічні. Бо до справжніх трагічних роль, де Бог диригує сценами, покликані тільки великі, мону ментальні постаті. Хай нам не забракне скромности, мої друзі. А розказувати нічого не буду, бо воно мене мучить, і крапка. Такий то собі Шардонище, шорсткий, як щітка. Його прізвище зовсім відповідає особі, яка ненави дить над усе в світі сантименти і всякого вияву спів чуття. Жука приніс йому з міста шоколяди і мусить її з’їсти сам, майже зі станіолею, на Шардонових очах. Зате можна його обдарувати іншими речами. Панна Гільда відкрила в сусідстві стару гармонію і грає часто на ній хорали. Шардонове вікно вихо дить на малий, запущений квітник, а з другого боку квітника, крізь відкрите вікно, ллються звуки по рошного інструменту. Гармонія сопе, неначе б мала дихавицю, але Шардон заплющує очі і слухає. Ми всі слухаємо, не ворушачись, бо за кожний скрипіт нас карає їжакуватий погляд. Коли звуки затихають і віко зі старомодними янгольськими погруддями за сувається на клявіші, хворий здивовано обводить нас очима, неначе б хотів спитати: — Ви ще тут? * * * Як тільки Шардон підвівся на ноги і сів у „пир- хавку“, (він нізащо не хотів остатися в лічниці, ані їхати до кардинала в гості, в цьому він був схожий на еспанського твердолобого осла), докторова сплеснула: — Вже любуюсь заздалегідь нашим вогнищем у Нарбоні. — Ну, — думаю я. — Хоч раз недрібничкове збирання подорожніх пам’яток! На границі еспанські жовніри махають нам при вітно і викрикують щось своїми життєрадісними гор- НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, I960 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
