Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ляними голосами. Н і хто не займає Шардонових ско- золотих кущах. — Ви вдома, Шардоне. Шардон дивиться десь далі, в якусь нову бать ківщину. Так він стоїть при вході височенної готич ної катедри Юстуса, сам високий, готичний, сам праведний. Він входить потім у півтінь, під ребра склепінь, довгий, як органна труба, і пристає з суво рим обличчям перед наївною групою Оплакування, втопивши зір у рожевість, синь і зелень різьбленого дерева. Я нараз відчуваю, що люблю його, як батька. Вечором, коли куриться ватра, він сідає трохи далі від вогнища, бо дим починає його душити. Тоді пані Сабіна — подумайте! — прикриває йому плечі своїм чорним шалем! Шардон майже вибухає, але побачивши, що то вона, заспокоюється насилу. Ми дивимося мовчки в ватру. Мовчання може бути повне змісту. Нам не хочеться тепер робити викидів долі. Ми згідливіші зі світом: Що ж: такий він уже собі, та й годі. Є в ньому теж багато доброго, хоч деякі речі й особи — смішні. І часом є в них ласка відчути присутність Краси. Жука лежить горілиць з квіткою між зубами. Щаслива вдача! Він ніколи не хоче того, чого йому не дається, а те невибагливе сприймає з радістю ве ликої дитини. Як ти то робиш, Жуко? Зрадь мені свою тайну, бо бідна людина з чорною книгою загу билася між знаками Макрокосмоса. Ось — жмінка людей довкола ватри в Нарбоні. Кожний пряде своє власне павутиння, і думки літа ють коло кожного, як нетлі довкола вогню. Дивно, що вони не мішаються, що завжди вірні одній людині. Ільонка змарніла за останній час. Під очима лягли синці. Вона шукає самоти, і тільки Жука вміє часом здобути собі її товариство. Вона оповідає один епізод зі свого дитинства: — Наш сиротинець стояв на передмісті, прилиплий до інших старих і крихких будівель. Ми носили вузькі поли- нялі суконки й не знали пестощів, бо сестрам не було до зволено нас цілувати. На свято Ангела Хоронителя нас обдаровували дрібничками. Пригадую собі такий день: тиша й холод на коридорі, ми сунемося парами в лавки каплиці просити благодаті для наших добродіїв і прощення за наші гріхи. Коло ві втаря стоїть Ангел Хоронитель у білій, як іней, сорочечці, поперетяганій стьожечками. Правдоподібно то була якась погана гіпсова або воскова фігура, але тоді я заздрила їй надземської краси і терпіла цілим своїм дитячим серцем, що не була ні крихітку подібною до такого ангела... Сестри думали подібно як і ми й кидали жереб, котра з них мала цього року його вдягати. Щасливою стала сестра Пріска, і всі їй завидували. Потім нас поведено до широкої спальні. На кожнім з сімдесятьох ліжок лежала торбинка з солодощами й ро жева стрічка до волосся. Що за щастя! Але сестра-опі- кунка тонко закликала: „Подивіться тепер, що Ангел Хоронитель дістав на свої Іменини!" — і вона піднесла вгору червону шкіряну коробочку. Ми збилися довкола сестри, і понеслося довге „ааааа‘“, сповнене подиву і заздрощів: малесенький годин ничок з браслетом блистів собі на темно-голубому окса миті коробочки. „Це справжній золотий годинничок4*, — пояснила сестра-опікунка. — „Тепер я його накручу і вкладу Анге лові Хоронителеві на руку!“ Вона побігла з коробочкою до каплиці... Ангелові Хоронителеві з гіпсу чи воску було мабуть байдуже, але ми не спали цілу ніч і думали, що він дуже, дуже щасливий... — Я певний, що Ангел Хоронитель плакав над золотим годинником, якого він не хотів . . . Найрадше він вклав би тоді той годинник ІльонцІ на руку і ска зав би: „Бережи усі свої години, дитино, так довго, як тобі сказано. Прийде час, і ти побачиш, що в ангела тільки гіпсове, або воскове обличчя". Ільонка притакує головою й криво всміхається. Аж тепер я розумію, що її втеча в море зовеш не була припадковою, і що я мав у цьому епізоді свою ролю, як дав мені пізнати Шардон. Він підводиться з трудом: — Я хочу пройтися, хто дасть мені рам’я? — Я, — каже Ільонка. * * * Ми обоє блукаємо по старому Каркасоні. Це -— година сутінку. Жовтий собака ходить за нами, наче б ми були його господарі. Під твердинею з конічними вежами люди вечеряють при світлі свічок. Велика сім’я зібрана при одному столі молиться й ломить хліб. Ми приліпили лиця до вузьких шиб, як діти перед крамницею під свята, і не можемо нажитися. Щастя інших нас переповняє. Ми стоїмо надворі, в сутінку, а вони сидять при одному столі, в колі теплого світла. Там усе ясне, гарне, просте, а нам нічний вітер вже розвіває волосся, тягне за одяг кудись далі. Навколо нас — самотність; кожне з нас сидить у своєму човні, і тільки хвилева тиша дозво лила подати собі на короткий час руки. А все ж було б так добре, коли б на покуті сиділа Ярина і роздавала вечерю, коли б краяла хліб і креслила б перше на ньому знак хреста, доливала б олії в червону лямпадку перед іконами і прикривала б дітей до сну. Ярина ліплена з багатої, спокійної, материнської глини. . . — Шардон гасне . . . Це вона каже. Так, Шардон гасне. В його зіни цях вже палає безсмертя і лиця горять, як рештки ватри на полі. Ми всі ждемо на Люрд, навіть д-р Ай- ніґер підганяє нашого шофера, який не може впора тися скоро з попсованим автобусом і йде до міста шукати підмоги. Врешті приходить той довгожданий Люрд. Як описати найдивнішу в світі суперечність почувань? Під білоголовими Піренеями, оперезане стріч кою холодної пречистої ріки між травистими бере гами, бережене середньовічною твердинею на скели стому горбі, тулиться містечко — ізмарагд. Справді, якщо де сталося чудо, то певно тут, у цих природних символах непорочносте й величі. Дім Бернадети вра жає простотою й суворістю, навіть своєрідною сухі стю; нічого тут солодкавого, ні романтичного: тверде ліжко загартованої в праці й молитві майже-селянки, вбога на прикраси обстанова. НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top