Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатка Рути Рута відзивається знову Правду сказавши,, таки я повин на подати цю „салатку" у листов ній формі. Це навіть, до певної міри, мій обовязок, 'бо ця „салат- ка“ появляється у „списі страв" цього числа „Нашого Життя", в головному,, як реакція на листа, що його написала в одному з по передніх чисел нашого журналу відома мені і шанована мною (і не лише мною), людина, яка корес пондуючи публічно з анонімною „Рутою", прибрала ймення „Цьо- пи“. Але до речі. Отже, напишемо цим разом листа. Лист, хоч заадре сований до „Цьопи", написаний справді до всіх читачок „Нашого Життя", а навіть — це трохи лист „Рути" до... „Рути". Бо ж, у кож ній з нас, є щонайменше дві різних жінки — чи не правда? — з яких одна хотіла б може часом написа ти листа до другої... Але він ввічливо всміхнувся і при такнув. Нас було п’ятеро — три амери канські делегатки, одна новозе- ляндська й я — що перейшли ого рожу турецького цвинтаря. Поруч стояла мошея, а в глибині виднів мавзолей. Нас спрямували до пиш них 'будов, де спочивають тлінні останки Сулеймана і його дружи ни. В одному мавзолею похований він і весь його рід, сини і внуки. А в другому поховано Роксоляну з дітьми. Чому так поділено — не відомо. Мовчки постояли ми при її гробниці. Про цей момент я дума ла всю дорогу. Мої співтоваришки не переривали моєї мовчанки пи таннями, на які я все одне не мо гла б відповісти. Адже так мало знаємо про неї, оту талановиту дівчину з Галичини, що в таких важких умовинах, вибилась на та ке становище. Мабуть, оце впер ше нога землячки станула при її могилі. Може це стане початком до нових студій і дослідів про її постать? Наш побут добігав до кінця. А мене чекало ще одне завдання. Дорога! Не лиш Ти стужилася, як пи шеш, за „салаткою". Я також сту жилася за нею; я люблю трохи по говорити з іншими людьми, пе релляти на папір їх і мої радощі, турботи, сміх, сльози, жалі, кло поти — „кожний день" нашого життя. Але часом не йде; часом, пробуєш зловити своє друге „я", а воно десь втікає, загублюється в цих щоденних справах, обрії за темнюються, а то й пропадають, і замість привітної „Рути", що ку дись відходить — (може у забуті роки молодости? — залишається втомлена жінка, якій вже трохи сприкрилося бути усім: дружи ною, матір’ю, суспільною робітни цею, співачкою в хорі, „симпатич ною фігурою" в товаристві, заріб- ницею на щоденний хліб із „гат догом", і — чи я знаю, чим ще до водиться бути нам, жінкам? Дітройтське жіноцтво доручило мені передати невеличкий подару нок — різьблену пудерничку --- провідній одиниці з-поміж турець ких жінок. Як таку намітила я мі- стоголову Нац. Ради Жінок Ту реччини, п-ню Зельму Ерзен, го сподиню Конгресу. Порадившись із головою нашої делегації п-нею Роббінс, ми вибрали відповідний момент по прощальному -бенкеті. Тут серед прощального вже на строю відбулась наша цікава роз мова. Знов знайшла я нагоду повто рити сказане вгорі. Я додала дещо про Союз Українок Америки та жіноцтво Дітройту, що мені дару нок передало. П-ні Ерзен, ще мо лода, енергійна жінка, уважно ви слухала мене. Її очі говорили ба гато 'більше, ніж могли вимовити її уста. Бо Туреччина знаходиться в грізному сусідстві та ще й пе реживає урядову кризу. Пудерничка дуже подобалась. П-ні Ерзен обіцяла її заховати, як дорогу пам’ятку з цього Конгресу. Це ж уперше він відбувається в Істамбулі і ним Турецька Жіноча Національна Рада починає свій шлях... Анастазія Вокер Коли надходять такі дні, а часом тижні, чи навіть місяці, — тоді все ходить у хаті здебільша навшпинь ках, і я чую, як син мій питає батька (по-тихеньки): „Мама має »мухи«, так,, тату?" А колишній пан моїх мрій, що не боявся совєт. ських танків під Бродами, тепер оглядається, чи я часом не почую, і киває потакуюче головою та так само тихо відповідає: „Всі люди мають часом »мухи«, мій сину. Так вже є на світі". Але навіть мій чоловік стужився за „Рутою". Він, очевидно, не знає, що це його дружина „пише до газети". Він навіть любить чи тати ці „салатки", але не пізнає в особі чоловіка „Рути" свого вірно го подобія, трохи фізично зміне ного. Нераз приговорював: „Біг- ме-ну, та »Рута« то так якби у нас за дверима сиділа й підслухувала!" Що „Рута" — це я, йому не приходить до голови. Недаром на звала Вікі Бавм один із своїх ро манів наголовком: „Мужчини ні коли не знають..." А тепер, коли вже від довшого часу не було в „Нашому Житті" салаткового фейлетону, мій екс- герой крутить головою: „Щось ся їй карабін затяв. Мушу поговори ти з »Срібнокосою« (це у нього п-ні Лотоцька), хай накаже бабі писати! Нема між тими жінками ніякої дисципліни". Ну, але поминувши це все, — дуже люблю приладжувати ці са латки. Але хоч „літа минають", а (Докінчений на ст. 10). 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
