Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Вовк т т ж і І в Тараґоні я нараз бачу статую моєї матер і на вівтарі. Вона має хитон з фіолету, розпустила коси, а серце прошите срібними мечами. Десь є при стань, але не для мене. Для когось собі блистить моя зоря. Справді моє я можу зібрати в жмені: пригорщу приблідлих спогадів, як білі фіялки. Так дуже хочу затямити орнамент на брамі, але він скоро розвіва ється, наче обпав би цвіт з вишні. Вино — в дуже спокійних, кам’яних вулицях — як лящать тут кроки! — смакує гіркаво минулим, а сірий храм без зайвих речей дивиться на мене суворо своєю симво лікою. Бог говорить мовою символів, але вони для мене замкнені. Я не бачу в них більше, як гієроґліфи. Нема ключа до тої незнаної мови. А Шардон мовчить! Від Середземного моря йде сухий вітер, і моя розщібнута сорочка лопоче коміром, як білий птах, а з твердині можна оглядати колірові човни на березі і рибалок, які ладнають сіти. Далі, внизу, я надибаю рештки Шардона: розкинені в неладі черевики, одяг і бурякову хустку. Жука сидить коло них і дивиться далеко в хвилі, такий заворожений, що коли я беру його за плече, він простягає руку і шепче: — Там! Йду зором за продовженням руки: у хвилях піднімаються і нуряться дві точки, як голівки шпи льок. —- Ільонка поплила задалеко; Шардон сказав, що вона сама не вернеться, і поплив за нею! —- Чому ти не плив з ними, дурню! — Я клену, зриваючи з себе одяг. — Не вмію ж плисти, — плаксиво жаліється Жука. Кидаюся в море. Руки, як весла, ріжуть біло- чубі горби. Шардон розкидає ногами й сопе, мов тюлень. Плисти, ще й з Ільонкою в руках, йому тяжко. Коли ми вивантажуємо Ільонку на берег, він береться витрясати з неї воду й робити штучне від- дихання, відпихаючи мене шорсткою рукою. Тоді кров обливає йому груди; він сідає на пісок і зату ляє долонею рот. На щастя, Ільонці непотрібні вже його заходи. Жука задержав якесь приватне авто, і ми веземо їх обоє в лічницю. Ільонку натирають алькоголем, поять гарячим вином, і вона ніяк не хоче остатися в ліжку. Але Шардон дістає іньєкцію і ле жить жовтий на шпитальному ложі, схожому на його власне, паризьке. Груди піднімаються за кожним від дихом з харкотом немащеної машини; справді: мені пригадується харкіт нашої жовтої „пирхавки“! — Що ж, Шардоне, повеземо вас у кардина лову палату? — я пробую жартувати. Він тільки вовчо подивися на мене і невиразно щось бовкнув. — Падре мусить лежати, — каже лікар. І думаєте може, що ми залишили його в спокою, пожаліли жовтого обличчя, що нараз поморщилося, з якого тільки очі кидають іскри по кімнаті лікарні? Де там! Жука сидить йому в ногах, я перед ліжком, по-турецьки, Дримба на табуреті. Ярина з’являється нечутно, як сніг, і минає мене зі спущеними віями, поправивши Шардонові подушку, або поклавши на столик склянку молока. Щохвилини хтось із „пир- хавки“ приходить подивитися на Шардона, принести йому кілька слів. Очевидно, йому їх не треба. — Розкажіть щось, абе, коли вас це не му чить, — просить панна Гільда. — Як інші говорять, я залюбки помовчую. При глядаюся до людських трагедій і спостерігаю, що переважно їх чинники такі самі головні актори, і то дуже пересічні. Бо до справжніх трагічних роль, де Бог диригує сценами, покликані тільки великі, мону ментальні постаті. Хай нам не забракне скромности, мої друзі. А розказувати нічого не буду, бо воно мене мучить, і крапка. Такий то собі Шардонище, шорсткий, як щітка. Його прізвище зовсім відповідає особі, яка ненави дить над усе в світі сантименти і всякого вияву спів чуття. Жука приніс йому з міста шоколяди і мусить її з’їсти сам, майже зі станіолею, на Шардонових очах. Зате можна його обдарувати іншими речами. Панна Гільда відкрила в сусідстві стару гармонію і грає часто на ній хорали. Шардонове вікно вихо дить на малий, запущений квітник, а з другого боку квітника, крізь відкрите вікно, ллються звуки по рошного інструменту. Гармонія сопе, неначе б мала дихавицю, але Шардон заплющує очі і слухає. Ми всі слухаємо, не ворушачись, бо за кожний скрипіт нас карає їжакуватий погляд. Коли звуки затихають і віко зі старомодними янгольськими погруддями за сувається на клявіші, хворий здивовано обводить нас очима, неначе б хотів спитати: — Ви ще тут? * * * Як тільки Шардон підвівся на ноги і сів у „пир- хавку“, (він нізащо не хотів остатися в лічниці, ані їхати до кардинала в гості, в цьому він був схожий на еспанського твердолобого осла), докторова сплеснула: — Вже любуюсь заздалегідь нашим вогнищем у Нарбоні. — Ну, — думаю я. — Хоч раз недрібничкове збирання подорожніх пам’яток! На границі еспанські жовніри махають нам при вітно і викрикують щось своїми життєрадісними гор- НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, I960 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
