Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Салатка Рути Рута відзивається знову Правду сказавши,, таки я повин на подати цю „салатку" у листов ній формі. Це навіть, до певної міри, мій обовязок, 'бо ця „салат- ка“ появляється у „списі страв" цього числа „Нашого Життя", в головному,, як реакція на листа, що його написала в одному з по передніх чисел нашого журналу відома мені і шанована мною (і не лише мною), людина, яка корес пондуючи публічно з анонімною „Рутою", прибрала ймення „Цьо- пи“. Але до речі. Отже, напишемо цим разом листа. Лист, хоч заадре сований до „Цьопи", написаний справді до всіх читачок „Нашого Життя", а навіть — це трохи лист „Рути" до... „Рути". Бо ж, у кож ній з нас, є щонайменше дві різних жінки — чи не правда? — з яких одна хотіла б може часом написа ти листа до другої... Але він ввічливо всміхнувся і при такнув. Нас було п’ятеро — три амери канські делегатки, одна новозе- ляндська й я — що перейшли ого рожу турецького цвинтаря. Поруч стояла мошея, а в глибині виднів мавзолей. Нас спрямували до пиш них 'будов, де спочивають тлінні останки Сулеймана і його дружи ни. В одному мавзолею похований він і весь його рід, сини і внуки. А в другому поховано Роксоляну з дітьми. Чому так поділено — не відомо. Мовчки постояли ми при її гробниці. Про цей момент я дума ла всю дорогу. Мої співтоваришки не переривали моєї мовчанки пи таннями, на які я все одне не мо гла б відповісти. Адже так мало знаємо про неї, оту талановиту дівчину з Галичини, що в таких важких умовинах, вибилась на та ке становище. Мабуть, оце впер ше нога землячки станула при її могилі. Може це стане початком до нових студій і дослідів про її постать? Наш побут добігав до кінця. А мене чекало ще одне завдання. Дорога! Не лиш Ти стужилася, як пи шеш, за „салаткою". Я також сту жилася за нею; я люблю трохи по говорити з іншими людьми, пе релляти на папір їх і мої радощі, турботи, сміх, сльози, жалі, кло поти — „кожний день" нашого життя. Але часом не йде; часом, пробуєш зловити своє друге „я", а воно десь втікає, загублюється в цих щоденних справах, обрії за темнюються, а то й пропадають, і замість привітної „Рути", що ку дись відходить — (може у забуті роки молодости? — залишається втомлена жінка, якій вже трохи сприкрилося бути усім: дружи ною, матір’ю, суспільною робітни цею, співачкою в хорі, „симпатич ною фігурою" в товаристві, заріб- ницею на щоденний хліб із „гат догом", і — чи я знаю, чим ще до водиться бути нам, жінкам? Дітройтське жіноцтво доручило мені передати невеличкий подару нок — різьблену пудерничку --- провідній одиниці з-поміж турець ких жінок. Як таку намітила я мі- стоголову Нац. Ради Жінок Ту реччини, п-ню Зельму Ерзен, го сподиню Конгресу. Порадившись із головою нашої делегації п-нею Роббінс, ми вибрали відповідний момент по прощальному -бенкеті. Тут серед прощального вже на строю відбулась наша цікава роз мова. Знов знайшла я нагоду повто рити сказане вгорі. Я додала дещо про Союз Українок Америки та жіноцтво Дітройту, що мені дару нок передало. П-ні Ерзен, ще мо лода, енергійна жінка, уважно ви слухала мене. Її очі говорили ба гато 'більше, ніж могли вимовити її уста. Бо Туреччина знаходиться в грізному сусідстві та ще й пе реживає урядову кризу. Пудерничка дуже подобалась. П-ні Ерзен обіцяла її заховати, як дорогу пам’ятку з цього Конгресу. Це ж уперше він відбувається в Істамбулі і ним Турецька Жіноча Національна Рада починає свій шлях... Анастазія Вокер Коли надходять такі дні, а часом тижні, чи навіть місяці, — тоді все ходить у хаті здебільша навшпинь ках, і я чую, як син мій питає батька (по-тихеньки): „Мама має »мухи«, так,, тату?" А колишній пан моїх мрій, що не боявся совєт. ських танків під Бродами, тепер оглядається, чи я часом не почую, і киває потакуюче головою та так само тихо відповідає: „Всі люди мають часом »мухи«, мій сину. Так вже є на світі". Але навіть мій чоловік стужився за „Рутою". Він, очевидно, не знає, що це його дружина „пише до газети". Він навіть любить чи тати ці „салатки", але не пізнає в особі чоловіка „Рути" свого вірно го подобія, трохи фізично зміне ного. Нераз приговорював: „Біг- ме-ну, та »Рута« то так якби у нас за дверима сиділа й підслухувала!" Що „Рута" — це я, йому не приходить до голови. Недаром на звала Вікі Бавм один із своїх ро манів наголовком: „Мужчини ні коли не знають..." А тепер, коли вже від довшого часу не було в „Нашому Житті" салаткового фейлетону, мій екс- герой крутить головою: „Щось ся їй карабін затяв. Мушу поговори ти з »Срібнокосою« (це у нього п-ні Лотоцька), хай накаже бабі писати! Нема між тими жінками ніякої дисципліни". Ну, але поминувши це все, — дуже люблю приладжувати ці са латки. Але хоч „літа минають", а (Докінчений на ст. 10). 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1960 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
