Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
— Ти будеш вічно, — озвався трохи прохриплий голос. — Ми живемо поруч... Цей місяць бачив добрих людей, праведних і грішних. Я лежала на ріллі і думала про нього, і приснився мені сон, що я вже померла, і немає вже мене, а насправді я є, бо при снився сон... Приснилося, що я теж грішна, жила на землі не так, як треба, працювала не так, як треба, з худобою поводилася не так, як треба, і тому помираю не так, як треба, бо вже померла... і в цю ж годину переді мною з’явився дідусь. ”Усе, що ми бачимо, — сказав він, — траву, дерева, комах, звірів, землю, небо, зорі — все, що бачимо — звідки це? Хто знає вік і лік цьому? Світ створено задля якої користі? Задля чого живуть люди?.. І ця радість ніколи не припиниться. Оця єдиносущна трійця — рослини, тварини, люди — розумна триєдина істина. Тому я прийшов навчити вас всіх, бо ви є одна істота. Так сягніть же цієї великої істини!” А що грішна я — змовчав старець, і коли пішов, я зрозуміла, що я ще живу, хоч і померла... Ось іду до тебе, сестро... — Я не сестра, яка я тобі сестра, — взяла мати хустинку, щоб прикрити лице. — Та не бійся мене. Я не сестра, я — це ти, котра існує в мені. Зараз побачиш свої тяжкі дні... — Це був сон, якого ніхто не розгадає. Так як ти не розгадаєш мене, а я тебе, — вона знову звелася на ноги, що були схожі більше на стебла рослин, ніж на людські. — Так чому ж твої діти роблять знову ті самі помилки, які робила ти, а кажуть, що помилки не повторюються... Яка може бути злагода! Помолися за них і знай: крона ще зеленіє, а коріння вже мертве. — Господи, у світлі дні духовних наших радостей і печалей не залишай ти мене. Прийми всіх скорбля- чих радість... — почув я. І слова ці виросли з неї, підняли її над світом, звідки дивилася на свою святу берегиню і году вальницю, що стояла тут-таки у хлівці. Годувальниця сіяла зерня при дорозі, але ці зерня птахи прилітні клювали і сліду ніякого не залишалося. Лише так само жінка спала на топчані у кухні, і їй снилася та ж сама дорога, що віддаляла її від своїх дітей, котрі бігли у рідну домівку, і дорогою цією біг кіт покійної баби Савені і кішка покійної баби Мар’ї. Вони вже лягли тут, біля мене, і кіт лизав мою руку, а кішка зирила на сову, що світила з темного кутка, де розводилися миші. На соломині висів ме телик... Колись цей метелик сидів на кроквах, прибивав лати і споглядав на своє село, яке вперше побачив з такої висоти, і майстри кричали йому: швидше, швид ше прибивай, метелик... А потім у передсвяткові дні метелик бігав зі старостою Михаїлом до церкви дзво нити і з дзвіниці бачив усі села, весь світ, який хотів облетіти, пустившись у лет звідси ж таки, з дзвіниці... Він довго спостерігав за сонцем і думав, що буде, коли світило раптом погасне? У цю ж хвилину у темному крайнебі загорілася зоря, зірвалася й поле тіла, і метелик не зрозумів, чому вона зірвалася, чому полетіла і чому погасла. Метелик думав: так що ж у цьому світі значніше, ця зоря, що зірвалася, полетіла й погасла, ця трава, що пахне землею і сонцем, чи ця таємниця, якій немає розгадки. Так он воно що, подумав метелик, остання ма мина ніч ллє світло крізь чорну пітьму, сова зирить на мене, а насправді хлопчик змахнув крильцями, якому колись майстри кричали: швидше прибивай, метелик, швидше... Майстри стукали сокирами, кли кали по допомогу: тягати колоди, з яких шився зруб, лузати жердя і прибивати дошки, бо я був метелик... — То куди ж ти, метелик! — сказала мати і вгледіла серед городу здоров’ягу-чоловіка, який вми вав свої чорні руки: — Метелик! Метелик! І вже ті очі пучились на маму, труїли її, взяли б та роздерли, розшматували, розірвали, рознесли б у пух по всенькій землі, прокляті очі проклятого не знайомця. Він наближався з кожною хвилиною, шкан дибав картоплинням, тримаючи у руці грудочку землі, що світилася. Він жбурнув нею і попав у мене. — Ти знову тут! — закричав осатаніло й озвірило. — Ти знову прийшов спостерігати за мною? О, прок лятий, не заснеш ніколи... Переслідую і приречу на роки, поїдеш звідси, а думками будеш тут, бо тут я, мої очі, які зирять за тобою, сидять у тобі, щоб ти бачив мене, на, дивись, дивись! Все, що робиться тут, все в тобі — жуй, комахо... я кричатиму і гнатиму тебе світом, допоки щезнеш у надрах земних... Й ванку! Д а й Б о ж е , щ об тобе перестала спина боляща, витирай чим д у ж ч е й добре, спочат ку в горевці намочи березові бруньки, і ще цьвет безу мочай, нехай пост оїт два т и ж д е н ь к и у т ем ному мєсці, і тогде втирай. Йванку, я хочу обробит иса вдома і побачитися з тобою, т еперечки ми все роскиданиє по свєту, єк мурашки, стрєла на ст анції Ст ьопу Кіля, земляка, М иш а з ним майстрував у столярці, то що, в субот у накрили хат у й ганка, то єке велике спасібочки. М иш а і два хлопци при- єхали, к а ж е , дядько буде, чи не, а ми втрьох, то легше, бо ш иф ер здоровий. Н у слава Богу, накрили. Я д у ж е хочу побачит иса й поговорит и, т ольки єк будеш єхат, то напиши, щ об ми були вдома. Посля Тройци я хочу побрат свой с т а ж роботи. Не знаю, м о ж е , і т рудову т ре’ взят. Ви не єздили на про води? Я не єздила, бо в аркуш еву недєлю ходила на Коліну могилу. Ж д у в гості, не цураюса, ми ж своє люде, ми ж гарненько з вами ж и л и , то хочецца й заре встречацца. Ви ж е , Йванку, на ч у ж и н є , і я на ч у ж и н є , то давайте будемо роднею. Я думаю, що все хочут побачицца, я к і де ми ж и в е м о ; свєт ш и рокий, только м рут усє. С т раш но стає, є й -б о ’, мов конец свєту чи що, скрозь т аке робицца, бо ще така весть. Опосля Роздва у Л и п ка х хтось задушив ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1996 7
Page load link
Go to Top