Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
М икола Закусило, один з молодших авторів, родом з Полісся, написав нарисовий роман Трамотка скорблячих”, що був опублікований в 7-8 числі (1995 р.) журналу ’’Неопалима купина", який виходить в Києві. Журнал "Су часність” надрукував у 5-му та 6-му числах 1995 р. деякі фрагменти цього роману під назвою "Чорнобильський щоденник”. Сам автор походить з тої зони, з якої виселено жителів в наслідок високої радіоактивности довкілля. У своєму романі М. Закусило поміщує фрагменти, писані поліською говіркою, що містять оригінальні роздуми і враження людей сільського довкілля, з якого походить і сам автор. Глибоке прив’язання до природи та всього живого, плекання тісних родинних зв’язків, біль за втраченим світом, феномен дво- їстости людської істоти, що говорить, сперечається і навіть накидається на своє друге "я”, відчуття душі в близькій тварині, навіть хаті, — все ці елементи є складовими частинами цієї непересічної прози. ГРАМОТКА СКОРБЛЯЧИХ МИКОЛА ЗАКУСИЛО Місце, де стояли хати — Василиніна, Семеню- ришина, Яриніна, Митькова, Дем’янишина, поросло кропивою, дядько Олексій Пилипович трохи вико шував, зараз на прив’язі рвався їхній мужній красивий пес. Та ось побачив я, що біля церкви тітка Муся з дядьком Олексієм щось повезли візком. І Маня Павловська, розігнувшись від буряків — гичку рвала, озвалася до мене: — Вчора вивезли меблю. А мати на бабиному пшеницю жне. І ноги наче вже здерев’яніли і стовпами гупали в землю: жне, жне... Пшениця полягла, вітер поклав, а серпик уже бігає в руках, і сонце ще високо, палить, вигорає все довкола, колоски тремтять, а мати пше ницю жне, і колоски падають на землю, а мати плаче: хліб пропаде, вижати швидше та змолотити... З досадою і нудьгою шарпав серпик у маминих руках, цурка справно в’язала пшеницю в снопи, круж ляла, хурчала, як птаха в повітрі. Пшениця сива, полягла, покрутилась, за могилками хтось косив, ноти зливалися в єдиний настрій, доки жовті кола поплив ли в очах. І в колах тих — зелені жайворонки, вони й впіймали цю постать, що впала біля пшениці. І серпик упав — син праці й наснаги, і цурка впала — дочка- помічниця жнив, і Катя Кирдан почула — вона жала в городі теж пшеницю: "Агов, Катю, дай води!” Катя городом з квартою води побігла до матері, линула води: ’’Астма в тебе, жіночко, як і в мене, нащо тобі ця робота...” — ’’Чого це ти, Катю, тут стоїш?” — ”Бо я знаю цю болячку, то давай уже будемо одна одну рятувати, розкрий очі, жіночко, син іде!” А серце, як гарбуз, репає в грудях. Дерев’яна засмальцована цурка лежала біля ніг, а серпик уже старенький. — Я вже думала дожну цим серпиком, скільки того хліба. Хай люде збирають, чого має лишатися, я й сама змолочу, хліб буде м’який. А що то гримить? Зять їде, зять здоровенною машиною їде по мою душу, їй-бо, не поїду я, поїхав той пень, а я не поїду. Це за меблями їдуть, ти подивись-но яка курява, ще й з прицепом — три хлопці в кабіні. Мишко біжить, ой, синку, а батько вчора поїхав з мебеллю, батько барахло забрав, самі кролики й кури залишилися, і Мар’яна в череді пасеться. А син кричить, що ви робите, що ви сидите, вам дохтор що сказав, кого ви мучите? Я себе мучу, відчепіться від мене, з’їли вже мене, висмоктали вже душу. Син з матір’ю сваряться, і я стою отупілий, онімілий. — Пішли обідати, хлопці, бензину й так нема. — А батько чого не подзвонив свасі? Маруся Павловська телеграму дала, що виїхали. Хай би На- таша подзвонила Марусі, а Маруся свасі, седите там! Не поїду я. Мар’яна ще пасеться. Ви кролі забирайте, а кури хай ходять. Пообідали, поносили кролів, і потарабанила ма шина через Народичі назад у Житомир. Мишко озирнувся у віконце, побачив свою хату, стояла така ж проста і вічна, яку знав. Тільки вже любити було ніколи — звірюка гамселила грунтівкою, здіймала куряву, у якій плуталося дурне лошеня. Це ще розкіш, таку хату залишати, — мати сіла серед двору. — Хай би і ти їхав. Що мені помагать... А я — на чужину, кому ти нужни там? А тут кому ти нужни? Ціла череда пусток стоїть, нудьга в серце залазить. Оце Вася з Ганькою, да Катя, да Муся з Олексієм та й усе, підуть дощі, то знову за маняка сидітимеш, виглядай з вікна... Мати підвелася, переступила через клумочок, пішла у хлів, там самі кури порпалися: покину і вас, і себе, і все на світі. Будив мене, Петю, кого тепер будитимеш? Кури греблися, а півень стояв і думав. Хлівець оповів йому все, порожні відра, вікна оповіли, німий висохлий цебер, німе подвір’я — півень сновіяв і гордині вже не було в ньому. Мати стояла в дверях і теж думала. Йшла корівка. Ходи, Мар’яночко, ходи. Буду ціркати, це хтось ска зав, що корівка туга, але ж не туга. Зараз я дійницю принесу. Ось і Марія Колі Ніниного. Сідай, Маріє, не ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1996 5
Page load link
Go to Top