Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
М икола Закусило, один з молодших авторів, родом з Полісся, написав нарисовий роман Трамотка скорблячих”, що був опублікований в 7-8 числі (1995 р.) журналу ’’Неопалима купина", який виходить в Києві. Журнал "Су часність” надрукував у 5-му та 6-му числах 1995 р. деякі фрагменти цього роману під назвою "Чорнобильський щоденник”. Сам автор походить з тої зони, з якої виселено жителів в наслідок високої радіоактивности довкілля. У своєму романі М. Закусило поміщує фрагменти, писані поліською говіркою, що містять оригінальні роздуми і враження людей сільського довкілля, з якого походить і сам автор. Глибоке прив’язання до природи та всього живого, плекання тісних родинних зв’язків, біль за втраченим світом, феномен дво- їстости людської істоти, що говорить, сперечається і навіть накидається на своє друге "я”, відчуття душі в близькій тварині, навіть хаті, — все ці елементи є складовими частинами цієї непересічної прози. ГРАМОТКА СКОРБЛЯЧИХ МИКОЛА ЗАКУСИЛО Місце, де стояли хати — Василиніна, Семеню- ришина, Яриніна, Митькова, Дем’янишина, поросло кропивою, дядько Олексій Пилипович трохи вико шував, зараз на прив’язі рвався їхній мужній красивий пес. Та ось побачив я, що біля церкви тітка Муся з дядьком Олексієм щось повезли візком. І Маня Павловська, розігнувшись від буряків — гичку рвала, озвалася до мене: — Вчора вивезли меблю. А мати на бабиному пшеницю жне. І ноги наче вже здерев’яніли і стовпами гупали в землю: жне, жне... Пшениця полягла, вітер поклав, а серпик уже бігає в руках, і сонце ще високо, палить, вигорає все довкола, колоски тремтять, а мати пше ницю жне, і колоски падають на землю, а мати плаче: хліб пропаде, вижати швидше та змолотити... З досадою і нудьгою шарпав серпик у маминих руках, цурка справно в’язала пшеницю в снопи, круж ляла, хурчала, як птаха в повітрі. Пшениця сива, полягла, покрутилась, за могилками хтось косив, ноти зливалися в єдиний настрій, доки жовті кола поплив ли в очах. І в колах тих — зелені жайворонки, вони й впіймали цю постать, що впала біля пшениці. І серпик упав — син праці й наснаги, і цурка впала — дочка- помічниця жнив, і Катя Кирдан почула — вона жала в городі теж пшеницю: "Агов, Катю, дай води!” Катя городом з квартою води побігла до матері, линула води: ’’Астма в тебе, жіночко, як і в мене, нащо тобі ця робота...” — ’’Чого це ти, Катю, тут стоїш?” — ”Бо я знаю цю болячку, то давай уже будемо одна одну рятувати, розкрий очі, жіночко, син іде!” А серце, як гарбуз, репає в грудях. Дерев’яна засмальцована цурка лежала біля ніг, а серпик уже старенький. — Я вже думала дожну цим серпиком, скільки того хліба. Хай люде збирають, чого має лишатися, я й сама змолочу, хліб буде м’який. А що то гримить? Зять їде, зять здоровенною машиною їде по мою душу, їй-бо, не поїду я, поїхав той пень, а я не поїду. Це за меблями їдуть, ти подивись-но яка курява, ще й з прицепом — три хлопці в кабіні. Мишко біжить, ой, синку, а батько вчора поїхав з мебеллю, батько барахло забрав, самі кролики й кури залишилися, і Мар’яна в череді пасеться. А син кричить, що ви робите, що ви сидите, вам дохтор що сказав, кого ви мучите? Я себе мучу, відчепіться від мене, з’їли вже мене, висмоктали вже душу. Син з матір’ю сваряться, і я стою отупілий, онімілий. — Пішли обідати, хлопці, бензину й так нема. — А батько чого не подзвонив свасі? Маруся Павловська телеграму дала, що виїхали. Хай би На- таша подзвонила Марусі, а Маруся свасі, седите там! Не поїду я. Мар’яна ще пасеться. Ви кролі забирайте, а кури хай ходять. Пообідали, поносили кролів, і потарабанила ма шина через Народичі назад у Житомир. Мишко озирнувся у віконце, побачив свою хату, стояла така ж проста і вічна, яку знав. Тільки вже любити було ніколи — звірюка гамселила грунтівкою, здіймала куряву, у якій плуталося дурне лошеня. Це ще розкіш, таку хату залишати, — мати сіла серед двору. — Хай би і ти їхав. Що мені помагать... А я — на чужину, кому ти нужни там? А тут кому ти нужни? Ціла череда пусток стоїть, нудьга в серце залазить. Оце Вася з Ганькою, да Катя, да Муся з Олексієм та й усе, підуть дощі, то знову за маняка сидітимеш, виглядай з вікна... Мати підвелася, переступила через клумочок, пішла у хлів, там самі кури порпалися: покину і вас, і себе, і все на світі. Будив мене, Петю, кого тепер будитимеш? Кури греблися, а півень стояв і думав. Хлівець оповів йому все, порожні відра, вікна оповіли, німий висохлий цебер, німе подвір’я — півень сновіяв і гордині вже не було в ньому. Мати стояла в дверях і теж думала. Йшла корівка. Ходи, Мар’яночко, ходи. Буду ціркати, це хтось ска зав, що корівка туга, але ж не туга. Зараз я дійницю принесу. Ось і Марія Колі Ніниного. Сідай, Маріє, не ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, КВІТЕНЬ 1996 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
