Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДОКТОР ІВАН (Пам’яті доктора Івана Козія) МИРОСЛАВА ДРИМАЛИК-ШЕВЧИК Соняшний, літній день кидає коротку тінь на малі, дерев’яні домики, що густо присіли уздовж би тої, ’’цісарської” дороги. Вона на мить вривається широким дубовим мостом, а тоді лагідно закручує у зелене передмістя малого містечка — Бірча. Мостом, не поспішаючи, іде хтось високий, широкоплечий, у ясному (як тоді казали ’’піскового кольору”) літ ньому вбранні. Ясноволосий молодий чоловік іде вільно не поспішаючи, мов любується літньою по рою, час-до-часу зупиняється, а тоді зовсім звільняє хід на самій середині мосту. Він пристає на розмову, яку веде наглими помахами худощавих рук, загорне на в неокресленого кольору суконку — Т іц я ”. Бліда, чорноволоса жінка, яку звали колись — Ґізелею, і яка по втраті своєї першої дитини блукає навмання вулицями містечка, шукаючі загубленої долі (.. з волі Єгови — казали її одновірці..), тепер веде свою май же щоденну розмову з доктором Іваном. Вона на щось жаліється, піднімає тонкі долоні у погідне, соняшне небо, піднесений, горляний голос скаржиться світові, а тоді тихне, звернений у німому чеканні. Про що вони говорять? — не чути, але від спокійного, ласкавого голосу доктора Івана, Ґіця за спокоюється, ворожо підняті угору долоні лагідно схрещуються, мов у колисці, на запалих грудях, і вони вже ідуть майже рівною ходою у напрямі рин кової площі. Ґіці почування напняті у двох протилежних світах, — любові — , яку саме колише ніжно в раменах, і яку доктор Іван так добре розуміє, для якої він зупинится на час у свойому зайнятому трудовому ході, і поклавши руку на худощаве плече, на час привертає її даремне блукання у роз’яснений розум давньої людини. Ненависть її належить док торові Сакові (якого теж Єгова створив!), і вже вко- ротці буде вигукувати під його канцелярійним вік ном: — Ду Ґанеф! Ду лайдак! — аж начальний повіто вий лікар Сак покличе єдиного у місті старого полі- циста, щоб навести лад, але... Ґіці уже там не буде. Вона, міцно стиснувши у долоні срібну, даровану доктором Іваном, монету, піде до склепу Лянґзама, купити нові черевички своїй дитині. ★ ★ Над великим написом ’’АПТЕКА” уже погашено вечірнє світло. Сільський віз високо вимощений сі ном (для легшої дороги комусь, хто лежить загорне ний у полотняне накриття), зупиняється в темряві. У світлі, що падає від вкритого зеленню ґанку, видно дзвінок на чорному, дротяному проводі, під ним малий, друкований напис, але вожатий фіри і так йо го не читає. На відгук дзвінка відкриває двері літній чоловік, вдягнений у білий сурдут. — Я щойно замкнув аптеку!! Чому так пізно? — питає невдоволено.. і доктор Козій так пізно вас прийняв?? — дивується. — Та в день жнива., коні зайняті, не було коли.., виправдується ґазда, ..а моїй Парані щораз то гірше., тут пан дохтір дали цидулку.. — незручно кладе дрібно записаний папір у простягнену долоню. Чо ловік у білому читає, вагається довшу хвилину: — Рецепта на лікарство.. але воно дороге, навіть дуже дороге., чи маєте бодай чим заплатити?. — Ґазда обережно розв’язує полотняний вузол захований на грудях: — Я — гроші маю.. — , заспокоює аптикаря, — своїх-мало, то правда, але решту пан дохтір дали! Чекають довго і терпеливо. Параня лежить на мягкій, як ’’для пані” вистеленій постелі і дивиться у темне, вибите далекими зорями літнє небо. Вона знає зовсім певно, що тепер їй уже буде добре, що мудрий дохтір таки знайшов біду, яка так її під’їла, і що вона, як виздоровіє, сама привезе йому в дарун ку свою найкращу білу курку. Хлопець з ясним конопляним волоссям і мен ший, чорнявий, несміливо сидять на низькій дерев’я ній скрині в кухні пані аптекаревої. Вони зараз поне суть мамі обід у трьох принесених з собою глечиках. Мамі, вірніше — Марині, яка вже давно не виходить на Божий світ із своєї хати за рікою. — ..Нині буде обід від аптекарської пані.. — , ду має старший, — ..а зараз від учительки., і ще від тої пані, що має склеп.. Бо так наказав пан дохтір! Мама мусять добре їсти, гойорив, інакше — буде біда! Пан дохтір все знає, і правду казав, бо — мамі вже легше стало. — ...А мама вже сідають., і навіть нині встали! — , втішно хвалиться і аж хоче заглянути у глечик, — і їсти хочуть!. — ..І вже не кашляють тою червоною слиною, що колись! — не лишається позаду молодший брат, — .. пан дохтір були вчера, і позавчера.. і ще давні ше.. — , малий губиться у такій важливій рахубі, але відважно рятує правду своїх слів: — Вони мусять іти до нас аж за ріку., то далеко, але — мама вже будуть здорові! Обережно держать наповнені цілющим добром сірі глечики, старший — два, молодший — один, але двома малими руками і з увагою повертаються з міської дороги на стежку, що заведе їх до маминої хати за рікою. ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 1989 21
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
