Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У НАМАЛЬОВАНОМУ СВІТІ Перша нагорода в конкурсі з нагоди Року Д и т и н и Докінчення ГАННА ЧЕРІНЬ ВІЛЬШАНКА НАША ДЕРЖАВА Тато часто розказував Андрійкові про наш рідний край — Україну. Андрійко ніколи її не бачив. Мама, готуючи підвечірок, прислухалась до розповіді й часом додавала свої спогади або виправляла тата: — До Дніпра найближче не з Печерського, а з Подолу: бо Печерськ — на горі, а Поділ — в долині, тому він так і називається: По-діл... Тато розповідав давню історію України: про племена дулібів, деревлян, полян, сіверян; про боротьбу з напасниками й про тяжке життя в польській та московській неволі; про славних на ввесь світ козаків та про нашу боротьбу за свою державу. Андрійко слухав ці розповіді й малював то вусатих козаків, то бравих запорожців із "оселедцями”, то пароплави на Дніпрі... Коли в суботу він приходив до Рідної Школи, то вискакував із своїми знаннями, перебиваючи вчительку, аж вона сердилась на Андрійка й казала йому сидіти тихо: — От через місяць будуть іспити — тоді покажеш свої знання; а покищо не заважай. ’’Яка ж вона, та Україна?” — думав Андрійко. Взяв свій альбом і почав малювати Україну так, як уявляв її. Спочатку намалював величну браму — це мали бути Золоті Ворота. Обабіч звів міцні мури, яких би не збороли жадні вороги. На вежі сиділи козаки й пильнували кордонів. З-за мура виглядали височезні соняшники. Над брамою гордо майорів жовтоблакитний прапор. Гарно виглядала Україна! А щоб кожний знав, що то за держава,Андрійко синіми літерами вималював: УКРАЇНА Ще раз глянув на малюнок, відчинив браму й... увійшов в Україну... — А що ти тут робиш? Хочеш напасти на нашу совєтську державу? — почув він вигук якоюсь дивною, перекрученою мовою, з якої не все міг зрозуміти. — Я хочу побачити Україну, нашу державу! — А яке ти на те маєш право? — сердито гримнув той голос. Андрійко глянув угору й побачив пикатого солдата з рушницею. На його шапці була червона зірка й напис: ”СССР” — Бо я — українець. — Україна належить до СССР! — крикнув солдат, узяв квач, умочив у смолу і замазавши слова ’’Україна”, написав: ”СССР”. — Якщо ти хочеш бути совєтським, то заходь, а як ні — вон звідси! — Я не хочу бути совєтським! Я хочу самостійної України! — відповів Андрійко. Солдат боляче пхнув його чоботом і вигнав за браму. Але Андрійко не здавався. Він вирішив, що знайде якусь пробоїну в мурі й таки побачить Україну. Довго він блукав попід муром, ховаючись у кущах, аж поки знайшов місце де вивалилось кілька цеглин. Він обережно пробрався на той бік. Повз, повз, і дібрався до великого міста. Тоді став на ввесь зріст і побачив, серед високих будинків, верхи старовинної церкви. — Це Юр! — скрикнув Андрійко вголос. — Церква святого Юрія. Я її впізнав, бо нам її на світлинах у школі показували. Значить — це Львів. — Да, ето Львов, — обізвався білявий хлопчик у подертих штанях. — Ото відкрив Америку! — Не Америку, а Україну, — заперечив Андрійко. — Хто ти? Ти українець? — Да. Я Міша, значить, Михайло. — А чого ти так дивно говориш, що я тебе ледве розумію? Мій тато теж зі Львова, але його я розумію добре. — Бо я говорю по-російськи. Але я вмію і по- українськи. — От тепер я тебе розумію. То чого ж ти в Україні говориш по-російськи? — Ми вдома говоримо по-українському, але на вулиці, та ще й із чужими — російською мовою. Нею нас навчають у школі, і так говорять в установах. — Але ж чого, чого? — Бо як ходити до російської школи, то потім можна дістати кращу посаду. Нам кажуть, що ми всі — громадяни совєтського союзу, і в нас має бути спільна мова. — А в вас питали на те згоду? — Ні. — Значить, це кривда, насильство. Це для того, щоб ми з тобою один одного не зрозуміли! 34 НАШЕ ЖИТТЯ, ТРАВЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
