Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
У НАМАЛЬОВАНОМУ СВІТІ Перша нагорода в конкурсі з нагоди Року Д и т и н и Докінчення ГАННА ЧЕРІНЬ ВІЛЬШАНКА НАША ДЕРЖАВА Тато часто розказував Андрійкові про наш рідний край — Україну. Андрійко ніколи її не бачив. Мама, готуючи підвечірок, прислухалась до розповіді й часом додавала свої спогади або виправляла тата: — До Дніпра найближче не з Печерського, а з Подолу: бо Печерськ — на горі, а Поділ — в долині, тому він так і називається: По-діл... Тато розповідав давню історію України: про племена дулібів, деревлян, полян, сіверян; про боротьбу з напасниками й про тяжке життя в польській та московській неволі; про славних на ввесь світ козаків та про нашу боротьбу за свою державу. Андрійко слухав ці розповіді й малював то вусатих козаків, то бравих запорожців із "оселедцями”, то пароплави на Дніпрі... Коли в суботу він приходив до Рідної Школи, то вискакував із своїми знаннями, перебиваючи вчительку, аж вона сердилась на Андрійка й казала йому сидіти тихо: — От через місяць будуть іспити — тоді покажеш свої знання; а покищо не заважай. ’’Яка ж вона, та Україна?” — думав Андрійко. Взяв свій альбом і почав малювати Україну так, як уявляв її. Спочатку намалював величну браму — це мали бути Золоті Ворота. Обабіч звів міцні мури, яких би не збороли жадні вороги. На вежі сиділи козаки й пильнували кордонів. З-за мура виглядали височезні соняшники. Над брамою гордо майорів жовтоблакитний прапор. Гарно виглядала Україна! А щоб кожний знав, що то за держава,Андрійко синіми літерами вималював: УКРАЇНА Ще раз глянув на малюнок, відчинив браму й... увійшов в Україну... — А що ти тут робиш? Хочеш напасти на нашу совєтську державу? — почув він вигук якоюсь дивною, перекрученою мовою, з якої не все міг зрозуміти. — Я хочу побачити Україну, нашу державу! — А яке ти на те маєш право? — сердито гримнув той голос. Андрійко глянув угору й побачив пикатого солдата з рушницею. На його шапці була червона зірка й напис: ”СССР” — Бо я — українець. — Україна належить до СССР! — крикнув солдат, узяв квач, умочив у смолу і замазавши слова ’’Україна”, написав: ”СССР”. — Якщо ти хочеш бути совєтським, то заходь, а як ні — вон звідси! — Я не хочу бути совєтським! Я хочу самостійної України! — відповів Андрійко. Солдат боляче пхнув його чоботом і вигнав за браму. Але Андрійко не здавався. Він вирішив, що знайде якусь пробоїну в мурі й таки побачить Україну. Довго він блукав попід муром, ховаючись у кущах, аж поки знайшов місце де вивалилось кілька цеглин. Він обережно пробрався на той бік. Повз, повз, і дібрався до великого міста. Тоді став на ввесь зріст і побачив, серед високих будинків, верхи старовинної церкви. — Це Юр! — скрикнув Андрійко вголос. — Церква святого Юрія. Я її впізнав, бо нам її на світлинах у школі показували. Значить — це Львів. — Да, ето Львов, — обізвався білявий хлопчик у подертих штанях. — Ото відкрив Америку! — Не Америку, а Україну, — заперечив Андрійко. — Хто ти? Ти українець? — Да. Я Міша, значить, Михайло. — А чого ти так дивно говориш, що я тебе ледве розумію? Мій тато теж зі Львова, але його я розумію добре. — Бо я говорю по-російськи. Але я вмію і по- українськи. — От тепер я тебе розумію. То чого ж ти в Україні говориш по-російськи? — Ми вдома говоримо по-українському, але на вулиці, та ще й із чужими — російською мовою. Нею нас навчають у школі, і так говорять в установах. — Але ж чого, чого? — Бо як ходити до російської школи, то потім можна дістати кращу посаду. Нам кажуть, що ми всі — громадяни совєтського союзу, і в нас має бути спільна мова. — А в вас питали на те згоду? — Ні. — Значить, це кривда, насильство. Це для того, щоб ми з тобою один одного не зрозуміли! 34 НАШЕ ЖИТТЯ, ТРАВЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
