Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Марія Фединська-Білозор Зовсім ненадійно знайшлась я в складі шпитального персоналу По- левої Лічниці ч. 1, яка входила у склад І Корпусу УГА. Донедавна я працювала як телефоністка по штового уряду в Задвір’ї, мобілі зована для передачі військових ро змов. А тут під час евакуації у червні 1919 мені пощастило при лучитись до шпиталя у Березо- виці Великій і мене зачислено до канцелярійного персоналу. Важкий це був похід! Минали ми наші села й містечка та доби лись дня 15. липня 1919 до Збру ча, що його перейшли в Кудрин- цях. Тут опинились на недавно звільнених від большевиків про сторах Поділля з напрямком на Дунаївці, перше містечко, в якому ми здержались на хвилевий спо чинок, зморені їздою на возах се ред липневої спеки. Був це час, коли збіжжя доспівало. Думки мої вернулись до піль, які ми залишили там, за Збручем. Хто їх там буде збирати? Дорога наша вела через села, які розгор тались на тлі чудового, поділь ського краєвиду, у напрямі на Ка- м’янець Подільський. У цьому го роді ми не задержались, але в часі переїзду подивляли красу істо ричного місця. Прибули ми до Голозубінець, де наш шпитальний обоз розташу вався в парку чудової палати. Власники покинули її після рево люції, а місцеве населення її по грабувало. Колись старанно удер- жаний парк тепер був зовсім за недбаний. Незабаром завважили ми, що місцеве населення й до нас — хоч це були наші рідні брати — ста вилось неприхильно. Для них ми були зайдами й лишнім тягарем, що непокоїв їх спокій. Визвольні змагання були їм зовсім чужі — ,,моя хата з краю“, „досить нам війни", „мене з хлопа не скине“ — це була їх відповідь на всякі наші аргументи. Така була мен тальність сільського населення на Поділлі у цьому важному для нас часі визвольного змагу. Довше пе ребування в селі ще скріпило не прихильні настрої. Підносились навіть грізні для нас голоси того елементу, що був ласий на наше майно. Приходилось нам стерег тись, а навіть готуватись до на паду бандитських елементів. А наш шпиталь, як санітарна одини ця, розпоряджав тільки малою кількістю зброї для самооборони. Наші фронтові частини знаходи лись далеко в погоні за большеви- ками, Команда Корпусу в Мінкін- цях, а кругом по лісах кружляли різного роду партизани. На щастя саме тоді наша лічни- ця дістала приказ від санітарного шефа Корпусу пересунутись до містечка Бару. Там ми мали роз- ложити шпиталь. Рівночасно з тим приказом наспів другий, додатко вий, щоб відпустити зі складу шпиталя всіх цивільних осіб, які до тепер, як евакуовані службовці УГА користали з допомоги вій ськових формацій. Цей приказ торкався також моєї особи І мені вже виставлено „явний приказ" на виїзд до Кам’янця Подільського. Тим часом припадок хотів, що зло жилося інакше. Саме тоді присла но до нашого шпиталя жінку, та кож цивільну евакуовану з дору ченням, щоб її прийняти до скла ду шпитального персоналу. Тоді командант шпиталя запропонував і мені працю медсестри, яких і так було обмаль у нашому шпиталі. Я рішила залишитись, хоч не знала цієї праці і трохи боялась її. Та за короткий час спільної подоро жі заприязнилась із шпитальним персоналом і здавалось мені, що у такому товаристві подолаю всі труднощі. У дорозі до Бару ми в одному місці задержались і на короткий час прийняли невелику кількість ранених і хворих. Там довелось мені вперше сповняти службу ди- журної сестри. Признаюсь, що по чувала я себе дуже прикро! Не маючи ніякого вишколу, я щой но тоді відчула весь тягар відпо- відальности за тих людей . . . На щастя було тільки 10 хворих та нічого не сталося їм у тому часі. Прибувши до Бару наша лічни- ця приготувала місце для 100 хво рих і ранених. В короткому часі ліжка виповнились хворими на ви сипний тиф. Тепер уже командант міг нам більше присвятити часу і перевів скорочений теоретичний і практичний вишкіл сестер. Тоді в лічниці працювали як лікарі — о- крім команданта д-ра Білозора, д-р Микола Терлецький і двох по лонених лікарів поляків. Був ще третій полонений лікар-поляк, але втік несподівано в місці нового нашого постою. Ситуація на фронті ставала для нас щораз кращою. Галицька Ар мія разом із Армією УНР прямува ла у другій половині серпня на Київ. Десь після 20. серпня наша Полева Лічниця ч. 1 дістала наказ НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1960 7 (Із спогадів медсестри)
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
