Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Віра Вовк Ш Т Р Л Ж І Пізніше тільки, мабуть, прийшли красномовство і зовнішність; почали роздроблювати чудо малої дів чини для широких мас, побудували нестилевий храм, поклали сантиментальні фігури, розвели ярмарок із дешевих пам’яток. Зродилася якась пересичена атмосфера, і якраз коло закопченої печери завжди повно ласих на чуда, які розглядаються навколо, чи хто не прозрів або не відкинув від себе милиць. Але живе щось міцніше: віра. Та боса селянка, яка б’є поклони зі своєю дворічною донею перед вівтарем, певно не думає нікого навертати і не звер тає уваги на цікавих довкола. Мадонна слухає її слів із порепаних уст, змішаних зі сльозами: „Така кри- шинка, і має вмирати, Мадонно! Ніхто, тільки Ти зро зумієш материнський біль і кинеш зерно своєї до броти в чорну, спрацьовану руку!“ І де людина, що може бути каменем у таку хви лину? Шардон молиться. Навколішках, як великий ліхтар серед люду, жовтолиций, як віск. І ми всі, підсвідомо, ждемо чуда, віримо, що воно мусить при йти -—- велике, світле, як Воскресення. Але воно не приходить. В останню ніч Шардон лежить з розпаленими щоками на польовому ліжку, недалеко вогнища. (Повітря закритої кімнати його душить.) Він дивиться в небо, мріє і булькотить різні речі: •—- Бейтлехма — Вифлеєм — Дім Хліба . . . Хіба це ще не досить ясно? І три грекокатолицькі оселі, чуєте Марку? — Маалюля, Бахка і Джубадін гово рять ще й досі арамейською мовою . . . Як би ви знали, що за скарби у вас на Україні. . . Марку, людина, яка покотила зірку у всесвіт, згорділа. Ви мусите знов відкрити зорю, тоді понесете її в Київ. Але то не буде одне з тих безіменних світел у Мо лочній Дорозі, тільки Вифлеємська Зоря .. . -—- Ну, чому ви всі посоловіли? Тому, що не сповняться ваші сподіваання і я буду вмирати? Я не просив за себе. Мені вас більше жаль. Може хтось з вас доросте колись до трагічної ролі, бо тимчасом ви всі схожі на маріонеток із Ярининого театру . .. — Так, так, Марку. Ви мусите, як великий же брак, просити під чужими вітражами. То ваше чисти лище, що стільки між вами ходить крутими дорогами. А як напросите досить милостині, тоді вам вирівня ється хребет, і станете простий перед софійською Орантою . .. — Вам, дорога Ярино, дарую всі мої скойки, — там є одна дуже гарна, з Пенісколя, що шумить віч ністю, пригадуєте? А зате ви понесете мої будяки до Роншан . .. — Париж уже повідомлений . . . про все, а крім парасоля і часослова, в мене нема тут нічого вар тісного. Пане Дримба, ви образитеся, як я вам пода рую свій парасоль? А ви, докторе Айніґер, за часо слов? Він вправді вже дуже зужитий . . . Там найдете образочки для пань і для шофера, якщо вони схочуть мати від мене пам’ятку. — Тобі, Жуко, погідна дитино, нічого від мене не треба, бо ти маєш більше від них усіх: покли кання . . . Минають вечірні години. Часом Шардон каже своїм їжачим поглядом: „Прошу вас дуже, пані, не душіться сльозами і не підтягайте носами, але дайте мені спокійно вмерти". Тоді ми засоромлені диви мося, як з гори сходить процесія з запаленими сві чами. Хотілося б із ним ще стільки говорити. Господи, як скоро йде час! Нараз я чую відповідальність за кожну порожню хвилину. Всесвіт ширяє, душа роз тягає закляклі крила і груди дихають повно пахощі ранньої осені. Неначе ріка з освітлених муравлів процесія спливає поволі в спокійну долину і аж. сюди зано сить співами: „Ave, ave M aria .. І Шардона вже немає між нами. * * * Тепер ми всі шукаємо вітражів. Найбагатші несе ангел зі соняшним годинником між жовтими, несія- ними квітами в складках святині в Шартрі. Як довгі стьожки низанок, вони стеляться з неба на землю, і Яринині очі кажуть мені: „Проковтну їх усіх, це — коралики з дитинства, тут я нічого не боюся. Дивися, Марку, це — вікна в безсмертя. Тут ми стоїмо, взяв шись за руки, а за короткий час ти будеш вдома в Молочній Дорозі, а я за сценою маріонеток. Так добре відродитися Марією для свого оточення . . . Але кожний раз, чи в старім порфіровім храмі в Штрасбурґу із суворими цісарями на вікнах, чи в новій христильниці з теплих пастелів в Уденкур, нас обіллє таке світло. Тоді знатимеш: через мільйон світляних років ми зустрінемося знов. Що це — мільйон світляних років в обличчі Любови?“ Ми ходили на прощу в Роншан із Шардоновими будяками. З усіх боків пливло сонце через глибокі криві вікна, такі малі й різкі над статуєю Богородиці, як язики Святого Духа. Одуховлювали простір у цер ковці, лучили її з зовнішнім світом. Щось було в ній з великої каравели: якась радіоактивність, кос мічне перекликування. Я чув голоси, ніби мамині й Шардонові, який починає зливатися в уяві з отцем Атанасієм. (Нераз хтось чужий нас кличе назад до нашого власного дому. Так було з Шардоном). Пів тінь розкладала барви: помаранчеві вогні на свічах мали фіялкові тіні. Долівка спливала до престолу і збирала всіх при евхаристійній лаві. Друзі, тепер ми розстаємось. На границі кож ний із нас сяде на свій поїзд і поїде в своє більш- НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1960 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
