Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Слідами „Зівялого Листя” Багато писалося в нас про Целіну Зиґмунтовську, оту поштову „мані- пулянтку44, що її змалював Іван Фран ко у своєму оповіданні. Ціле своє жит тя прожила вона у Львові. А проте про неї є мало споминів і даних. Че рез те її постать мало зрозуміла й зо всім не має того значення, що її мала вона у житті Івана Франка. Мені пощастило познайомитись із нею в 1912 р. Я мешкала в неї дов ший час і можу сказати, що пізнала добре цю скромну, нескладну але шля хетну жінку. Тому й хотіла б я від творити її риси такими, як вони в дій сності були. Коли я тоді шукала за мешканням, звернула увагу на картку, що була ви ставлена в одному вікні вул. Павлінів. Прізвище на дверях мешкання мене застановило. „Целіна Зиґмунтовська44 прочитала я і якось воно видалось мені дивно знайомим. Я подзвонила. Мене зустріла середнього віку, скром но одягнена жінка. Гарні риси її об личчя притягали. Я оглянула кімнату. Вікна її вихо дили на вулицю, устаткування було скромне. Так почалось моє співжиття з жінкою, що колись була великим коханням Івана Франка. Доволі скоро увійшла я у життя цієї сімї. Целіна Зиґмунтовська була вдо вою і в неї було двоє дітей, що були змістом її життя. Дівчинці Зосі було тоді 14, а хлопцеві Здзісьові 12 літ. Жила вона зі скромної пенсії по чо ловікові, що був податковим служ бовцем. Та це не вистачало їй на жит тя, тому вона винаймала кімнату, а сама з дітьми спала у кухні. Між нами була певна різниця літ, їй було тоді 46, а мені 32 роки. Але між нами скоро знайшлися спільні точки зрозуміння. Ми ж обі були ма терями і важко пробивалися життям. Правда, існувала основна різниця у думанні і відчуванні, бо ж вона була полька, а я українка. Але Целіна ви казувала багато такту й оминала драз- ливих тем. Тому створилась зразу ж між нами погідна атмосфера. Проминув деякий час, заки я на ткнулась на слід Івана Франка у цьому малому, замкненому світі. Одного ра зу, перебуваючи в кухні, я зачула роз мову Целіни з сином, що торкалась його успіхів у школі. Здзісьо ходив тоді до гімназії і слабо вчився. Целіна цим дуже журилась і дорікала мало му. Тоді то я вперше почула від нього прізвище Івана Франка. Мовляв, треба попрохати його, щоб він промовив за нього у школі. Я ще не зовсім зясувала собі ролю Івана Франка у житті Целіни. Ця роз мова мене застановила, але я не пи тала вияснення. Аж трохи згодом по чула від неї, що д-р Іван Франко, у- країнський письменник, часом відвідує її. І дійсно, трохи згодом я побачила його. Сидів мовчазно за кухонним столом, де Целіна поставила горнятка з кавою. Целіна розказувала, стара ючись розважити гостя. Вона й допо магала йому їсти, бо в поета вже тоді були спараліжовані руки. Вона позна йомила нас, згадавши, що я українка і приклонниця його творів. Франко мовчазно вклонився мені і дальше ма ло говорив, а більше слухав. Поволі я зрозуміла їх взаємини. Вряди-годи він відвідував Целіну і вона вже вгадувала його прихід із дивного стукоту ліктем у двері. Зви чайно приносив він якусь свою книж ку їй у подарунку. Цікавився посту пом Здзіся у школі, питався про її здоровя, але назагал говорив мало. Зчасом Целіна сама розказала мені про перше їх знайомство. Це сталося за віконцем поштового уряду, де си діла вона — „маніпулянтка44 та впро довж сім годин видавала публиці ли сти. її застановив той „молодий, але згорблений і немов розломаний44 (ци тую за „Маніпулянткою44) чоловік, що приходив до віконця по листи. А по тім щораз частіше чула на собі по гляд його „сивих44 очей. Коли підхо дила до поштового уряду, коли повер талась до дому або коли зненацька виглянула з вікна своєї дівочої кім натки. Він їй не подобався. „Його не певний, блукаючий вираз очей, руде волосся і старенька і немов не на нього шита одіж. Це все робило з нього дивака в очах молодої, вродли вої Целі.44 Нараз почали приходити листи. Пал кі листи від незнайомого мужчини, що чекав відповіді, вістки, знаку жит тя. Недбало кидала вона їх у скринку і пожалілась тітці, в якої мешкала. Тітка уважно прочитувала їх. — Це не дивак, Целю, говорила вона. — Це незвичайні листи, дитино. Подивись, який їх стиль, яке відчуття! Але Целі дивний незнайомий не по добався. В її вузькому світі не було місця для недбайливо зодягнутого, не цікавого мужчини. Вона не шукала великих почувань. ЇЇ самітне дитин ство пробігло під опікою тітки, яка дала їй звичну на ті часи освіту. Потім прийшла одноманітна праця за пошто вим віконцем, що була незвичним у ті часи заробітком, але „сирота44 мусіла заробкувати. Тому й не реагувала вона на листи. Правда, й не викинула їх, бо слова тітки викликали все ж таки до них по шану. Зберегла їх у невеликій скринці поміж метриками дітей та іншими ро динними паперами. Один із них запа- мятався мені так живо, що й досі мо жу його повторити. Бо я читала їх із далеко більшим зворушенням, як їх адресатка. Вельмишановна Пані! У хвилинах пригноблення і смутку, коли почуття втраченого життя при гнічує душу, здається мені, що одне слово, одна буква, написана Вашою рукою могла б урятувати мене від розшуки й божевілля. Отже кидаю цей листок паперу на вітер. Може ді йде до Ваших рук і може знайде іс корку милосердя і Ви, замість вкинути його з погордою в вогонь, відгукне тесь бодай одним словом. А може — хто зна? Може й у Вашому житті є хвилини, коли б Ви хотіли почути го лос старого дивака, що йому Господь не хоче дати дару забуття. Від сьогодні за тиждень запитаю Вас на львівській пошті, чи немає ЛNo ста пост рестант для Ігната Постем- ского. Щиро вітаю Вас! Д-р Іван Франко Ніколи не було відповіді на цей і по дібні листи. Даремне схилялась по стать поета при віконці пост рестант і даремне впивався його зір у її вікно вечірньою порою. Тоді то постали оті болюче-чарівні пісні „Зівялого листя44, що їх він присвятив тій, що ніколи його почувань не розуміла. Бо й справді, в наших розмовах я завважила, що Целіна зовсім не усві домлює собі значення Івана Франка. У неї були деякі його книжки, багато з них мали власноручно написану при святу. Але Целіна не вміла читати по- українськи. Для неї Іван Франко був і досі незрозумілим їй, трохи дивачним паном, що виказував і зберіг прихиль ність до неї. До цьсго її відношення
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
