Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Голодний горобчик Якось восени діти, Олесь і Дуся, дуже заприязнилися з горобчиками. А як? От біля хати дітей було не величке подвіря, а дальше ■грядки із кущами і квітками. А ще дальше мама насіяла по при високий паркан соняшни ків. І ці соняшники — 'це був правдивий рай для горобчиків. Коли вони відцвіли, на них по явились великі капелюхи, пов ні солодких зерняток. Нада ремне діти ТІШ ИЛИСЯ, |Щ 0 вони скоро дозріють і можна буде лузати до схочу. Одного ранку під час снідан ня в кухні діти почули в город ці радісне цвірінкання. Вигля нули, аж там непрошені гості. Ціла зграя горобчиків обсіла соняшники і давай видовбувати доспілі зернятка, давай колоти їх гострими дзюбками та смач но заїдати солодке ядро. І від того дня горобчики ■прилітали до дітей на снідання: то по одному, то скликалися взаємно голосним „цір-цір-іцві- рінь!“ і цілою плахтою вкрива ли соняшники. Дути дуже по любили цих пустунчиків і за любки приглядались їхнім гер цям. А коли вже вискубали всень ке зерно до тла, а татко хотів зрубати сухе бадилля, то діти просили: — Ні, ні, татку, просимо ли шити це бадилля, бо наші го робчики тут відбувають свої сходини і наради, хоч і зерня ток вже майже немає. Та незабаром не стало вже зерняток. Похолодніло, а ран ками вкривав усе іней, а то й сніжок політував. А горобчики дальше вірно прилітали, але сиділи якісь такі сумні, наїже ні, то на сухому бадиллі, то на виступах мурів, то поміж гіл ками винограду на альтанці і грілися до скупого сонечка. Раз Олесь сказав: — Ой, Дусю, щось мені зда ється, що наші горобчики го лодні. Ходімо, 'прометім хідни чок перед кухнею і насипмо їм окрушок з хлібця! Так вони й зробили. Гороб чики зрозуміли, що це для них і охотно забралися до їди. І стали такі ласкаві, що майже з рук дітям вихоплювали їду. Особливо один став дуже смі ливий. У нього був майже бру натний хребет і наче кокардка з тіірячка на карку. Діти все пі знавали його і називали „наш горобчик". Незабаром іпоявилися й інші гості: пара голубів і якісь пташки з чорним, блискучим пірячком і довгими дзюбками, більші від горобчиків і дуже ненаситні. Татко сказав, що це такий рід шпаків, бо вони дуже гарно приспівували собі. Шпа ки чи не шпаки, а діти назвали їх по своєму: „чорні ґави". Нераз уже діти дивувалися, звідкіля це стільки пташок нараз набралося на їхнім малім подвірячку. А мама пояснила: — Літом ми їх мало бачили, бо влітку всюди повно поживи і вони гніздяться десь то по парках, то по лісах. А тепер їх холод і голод приганяє до людських осель. Бо тут і за хист і затишок перед бурями і — пожива. І так діти дальше опікували ся пташками. Аж ось одного дня випав великий сніг. До то го вночі зірвалася шуря-буря- метелиця та така, що ранком світа Божого не було видно. Курило і несло снігами і напи хало повно того снігу у кож ний закуток. Вітер свистів і за вивав сумно. Незабаром поза сипало всі дороги, поставали залізниці, авта, трамваї. А сту дінь була така їдка, що годі було носа вихилити. Три дні так курило і несло снігОхМ. Саме на третій день бу ло найгірше. І ані діти до шко ли не пішли, ані батьки до пра ці. І от ходять вони з кута в кут, нудно їм у замкненій хаті. Діти що хвилини виглядають у вікно, чи буря не ущухла. Нагло Дуся побачила щось темне на снігу перед вікнами і скрикнула: — Олесю, дивися, он там, щось ворушиться, щось живе! — Не може бути! — так О- лесь і собі став приглядатись. А коли через хвилинку заме тіль ущухла, Олесь аж сплес нув у долоні: — Дусю, та ж це горобчик, „наш горобчик"! — Аіщо ж він тут робить? — спиталась Дуся. — Не бачиш? Порпає лапка ми і дзюбком у снігу, якраз у тому місці, де все ми сипали окрушки. — Та де ж він годен розпор- пати таку величезну кучугуру? Така окрушинка, таке слабень ке біднятко! О, який же він му сить бути голодний! — Ах Боже, що тут робити? Він може згинути з голоду, — II давай кинулися до татка, — Татку любий, що його робити? Наш горобчик голодний! Татко глянув у вікно, поду мав, а далі: — Га| — каже — ходімо, може щось порадимо. Татко виніс з пивниці велику лопату, а діти свої малі лопат ки, поодягалися в светери, ру кавиці і давай з тяжкою бідою відсувати двері та відкидати сніг. Так вони працювали, аж упріли і чола стали мокрі. Про чистили стежку, промели і на сипали окрушок хлібця, а мама добавила ще гречаних і перло вих крупок. Потім вдоволені посідали у вікні і ждуть, що то буде. Не тривало довго, як наш горобчик зявився, але не їв сам, а ні! Прискочив близько, приглянувся, покрутив голов кою вправо, вліво і крикнув: — Ці р - цір-цві р і нь! — Жив- жив! Та й знову кудись полетів і вже здалека почувся його за клик, та мов на команду, наче з-під землі зявилася ціла гур- ма горобчиків. А які вони були закінчені, які збідовані, мабуть десь по коминах сиділи, гріли ся. Ба, і „чорні ґавии наспіли, і голуби. Вся ця братія мабуть лише ждала, щоб промовило дитяче, добре серце. — О! Як вони уплітали, як весело цвіріньками і наче дзюбками дзвонили по хідни ку. А як весело, як живо та ра дісно билися дитячі серденька. А й небо видно розрахувалось на цей вид, бо нагло вітер за тих, заметіль устала, а з-поза хмар усміхнулося ясне сонечко. Олена Цегельська Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
