Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Голодний горобчик Якось восени діти, Олесь і Дуся, дуже заприязнилися з горобчиками. А як? От біля хати дітей було не величке подвіря, а дальше ■грядки із кущами і квітками. А ще дальше мама насіяла по при високий паркан соняшни ків. І ці соняшники — 'це був правдивий рай для горобчиків. Коли вони відцвіли, на них по явились великі капелюхи, пов ні солодких зерняток. Нада ремне діти ТІШ ИЛИСЯ, |Щ 0 вони скоро дозріють і можна буде лузати до схочу. Одного ранку під час снідан ня в кухні діти почули в город ці радісне цвірінкання. Вигля нули, аж там непрошені гості. Ціла зграя горобчиків обсіла соняшники і давай видовбувати доспілі зернятка, давай колоти їх гострими дзюбками та смач но заїдати солодке ядро. І від того дня горобчики ■прилітали до дітей на снідання: то по одному, то скликалися взаємно голосним „цір-цір-іцві- рінь!“ і цілою плахтою вкрива ли соняшники. Дути дуже по любили цих пустунчиків і за любки приглядались їхнім гер цям. А коли вже вискубали всень ке зерно до тла, а татко хотів зрубати сухе бадилля, то діти просили: — Ні, ні, татку, просимо ли шити це бадилля, бо наші го робчики тут відбувають свої сходини і наради, хоч і зерня ток вже майже немає. Та незабаром не стало вже зерняток. Похолодніло, а ран ками вкривав усе іней, а то й сніжок політував. А горобчики дальше вірно прилітали, але сиділи якісь такі сумні, наїже ні, то на сухому бадиллі, то на виступах мурів, то поміж гіл ками винограду на альтанці і грілися до скупого сонечка. Раз Олесь сказав: — Ой, Дусю, щось мені зда ється, що наші горобчики го лодні. Ходімо, 'прометім хідни чок перед кухнею і насипмо їм окрушок з хлібця! Так вони й зробили. Гороб чики зрозуміли, що це для них і охотно забралися до їди. І стали такі ласкаві, що майже з рук дітям вихоплювали їду. Особливо один став дуже смі ливий. У нього був майже бру натний хребет і наче кокардка з тіірячка на карку. Діти все пі знавали його і називали „наш горобчик". Незабаром іпоявилися й інші гості: пара голубів і якісь пташки з чорним, блискучим пірячком і довгими дзюбками, більші від горобчиків і дуже ненаситні. Татко сказав, що це такий рід шпаків, бо вони дуже гарно приспівували собі. Шпа ки чи не шпаки, а діти назвали їх по своєму: „чорні ґави". Нераз уже діти дивувалися, звідкіля це стільки пташок нараз набралося на їхнім малім подвірячку. А мама пояснила: — Літом ми їх мало бачили, бо влітку всюди повно поживи і вони гніздяться десь то по парках, то по лісах. А тепер їх холод і голод приганяє до людських осель. Бо тут і за хист і затишок перед бурями і — пожива. І так діти дальше опікували ся пташками. Аж ось одного дня випав великий сніг. До то го вночі зірвалася шуря-буря- метелиця та така, що ранком світа Божого не було видно. Курило і несло снігами і напи хало повно того снігу у кож ний закуток. Вітер свистів і за вивав сумно. Незабаром поза сипало всі дороги, поставали залізниці, авта, трамваї. А сту дінь була така їдка, що годі було носа вихилити. Три дні так курило і несло снігОхМ. Саме на третій день бу ло найгірше. І ані діти до шко ли не пішли, ані батьки до пра ці. І от ходять вони з кута в кут, нудно їм у замкненій хаті. Діти що хвилини виглядають у вікно, чи буря не ущухла. Нагло Дуся побачила щось темне на снігу перед вікнами і скрикнула: — Олесю, дивися, он там, щось ворушиться, щось живе! — Не може бути! — так О- лесь і собі став приглядатись. А коли через хвилинку заме тіль ущухла, Олесь аж сплес нув у долоні: — Дусю, та ж це горобчик, „наш горобчик"! — Аіщо ж він тут робить? — спиталась Дуся. — Не бачиш? Порпає лапка ми і дзюбком у снігу, якраз у тому місці, де все ми сипали окрушки. — Та де ж він годен розпор- пати таку величезну кучугуру? Така окрушинка, таке слабень ке біднятко! О, який же він му сить бути голодний! — Ах Боже, що тут робити? Він може згинути з голоду, — II давай кинулися до татка, — Татку любий, що його робити? Наш горобчик голодний! Татко глянув у вікно, поду мав, а далі: — Га| — каже — ходімо, може щось порадимо. Татко виніс з пивниці велику лопату, а діти свої малі лопат ки, поодягалися в светери, ру кавиці і давай з тяжкою бідою відсувати двері та відкидати сніг. Так вони працювали, аж упріли і чола стали мокрі. Про чистили стежку, промели і на сипали окрушок хлібця, а мама добавила ще гречаних і перло вих крупок. Потім вдоволені посідали у вікні і ждуть, що то буде. Не тривало довго, як наш горобчик зявився, але не їв сам, а ні! Прискочив близько, приглянувся, покрутив голов кою вправо, вліво і крикнув: — Ці р - цір-цві р і нь! — Жив- жив! Та й знову кудись полетів і вже здалека почувся його за клик, та мов на команду, наче з-під землі зявилася ціла гур- ма горобчиків. А які вони були закінчені, які збідовані, мабуть десь по коминах сиділи, гріли ся. Ба, і „чорні ґавии наспіли, і голуби. Вся ця братія мабуть лише ждала, щоб промовило дитяче, добре серце. — О! Як вони уплітали, як весело цвіріньками і наче дзюбками дзвонили по хідни ку. А як весело, як живо та ра дісно билися дитячі серденька. А й небо видно розрахувалось на цей вид, бо нагло вітер за тих, заметіль устала, а з-поза хмар усміхнулося ясне сонечко. Олена Цегельська Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
