Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МИРОСЛАВА ДРИМАЛИК-ШЕВЧИК БОГДАН ІГОР АНТОНИЧ ЗЕЛЬМАН Закрутився світ безкраїй, зелень на землі й на небі. Ой, дівчатам заплітають у волосся сонця гребінь. День зелений, день хрещатий, герці радісних лошат. В пісні важко передати те, чим крилиться душа. їде Зельман білим возом, тропарями дзвонить ранок. Ой, скажи, весільна лозо, чому в серці хмільно й п’яно. ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ Весна, неначе карусель, на каруселі білі коні. Гірське село в садах морель і місяць, мов тюльпан, червоний. Стіл ясеновий, на столі слов’янський дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей! УЖЕ МАБУТЬ ВЕСНА... Уже мабуть весна, бо на вуличнім перехресті знову появився невеликий, сірий чоловічок. Чолові чок стоїть за високим дерев’яним візком і продає квіти. Не екзотично вишукані, аж непристройно пиш ні, такі, що за скляним вікном квітярні, — бо для них весна може бути і взимі, — а ці звичайні, ще пахучі воло гою землею, що так просто розквітають у першому весняному леготі вітру. Із зеленого безладдя стріля ють угору гостролисті червоні тюльпани, соромливо жмурять вії жовтоокі нарцизи — бо, може, ще зав часно? — сиплеться дрібним квітом золотодощ, а під пухнатими базьками ледви видно блідофіолетні пуп’яшки, які повинні б пахнути, але чомусь не пах нуть. У довгій перспективі вулиці — блідолисті дерева ув’язнені в асфальтових обіймах. Тріскають брунатні бруньки і полошать стадо радісних горобців, що у пурхливому зриві креслять навскіс ще ясноголубе, ще холодне небо. Вже майже весна.. З широко від критої шкільної брами біжать діти обвантажені зи мою і вітамінами. Летить угору тепла шапка, скру тився на хіднику червоний загублений шалик. Там, на розі, під молодим, голим деревцем — скупчений гурт хлоп’ячих чуприн, котяться мінливі скляні куль ки у справних малих долонях — хто казав, що вони скляні? Вони на вагу золота! — і нагло розприску ється у сонці вільний радісний сміх. Якраз проходить вулицею дрібна, сива пані, що несе обважнілу, плетену торбу. Йде обережно, бо ві тряний подув майже підхоплює її у теплому розгоні; зупиняється біля дерев’яного візка, легенько торкає золотаве дрібноквіття і вагається, — обважніла практичним добром торба ніяк не йде впарі з купів лею квітів! — але вже простягає руку з монетою і усміхається, властиво усміхаються обидвоє, і пані — і золотодощ. На кам’яній лавці біля зупинки з напи сом ’’стоп”, лежить, дрімаючи, людина з торбами. Споловіла накидка, що колись була справжнім пла щем, служить за вигідну підстілку, паперова торба під головою, друга дочеплена до жилавої руки. Тем не, в густому зарості лице, звернене просто в сонце, усміхається беззубо у звільненій теплом благодаті. Уже хіба весна., але чи вона залишиться ще од ною звичайною порою року, такою як літо-осінь- зима? Чи може, бодай на час заверне дорослі роки і дозволить нам усміхнутися так просто, як діти, так, як колись? Може — зробімо бодай раз щось інакше, не конечно дуже доцільне і розумне, от хочби глянь мо ввечорі на міське небо, де по далеких розсипаних зорях срібно котиться забутий місячний дукач. Або, — коли наш унук прибіжить додому пізно, зовсім пізно, — подерта штанка ’’церковного” одягу, запах вітру і свіжої землі — не кажім суворо ”Де ти був?”, але погляньмо в минуле і, може, відшукаємо таку саму малу постать у давно призабутій молодій весні. І коли доня, дивно мовчазна, мине байдуже ра діо і телевізор і сяде біля вікна в півтемній кімнаті, забудьмо на час про її завтрішний іспит і математи ку, бо, може в неї дзвенить щойно почуте слово і вперше розквітає серце? У теплім колі настільної лямпи гляньмо уважно на посивілу, втомлену голову. Це нічого, що запали щоки, і дещо змінився цей різкий, мужеський про філь. І може схопимо понад окулярами відблиск давніх очей, таких самих, як тоді в парку коли розси пався над нами перший зелений дощ? І — зовсім можливе, — що прив’яле жіноче обличчя (ще залиши лися сліди давньої краси!) — роз’ясниться молодою, чарівною усмішкою, загубленою колись в останньо му весняному вальсі. Хтось безнадійно самітний? Адже ж стоїть у ньо го стара майстерна скринька пам’яті, ще ніхто не за губив її у далеких мандрівних дорогах! Відкриймо її обережно ключиком туги, і повіє теплий молодий ві тер, запахне весною колись дарована квітка, роз дзвониться сміхом цей єдиний у світі голос... І ще одне... купім у сірого чоловічка на перехресті малу китицю фіялок, от так собі, без ніякої особливої при чини, і подаруймо її комусь, неконечно сьогодні, може завтра, але зробім це., бо вже направду весна. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
