Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
мий тата”, але вже тоді, ”во время оно”, старша се стричка, Христя, пояснювала молодшій: — Цей пан був у Львові св. Миколаєм і дав татові дарунок! — Але не знають вони, може й досі, які дарунки відтоді діставав той пан від їхнього батька. У своїх писаннях, доповідях, промовах і розмо вах Микола Шлемкевич, очевидно, торкався преріз- них тем, багато з них майстерно розгортав, але одну ділянку, одну цікаву для нас тематику завсіди трак тував по-мачушиному: автобіографічну. Уникав її. Не любив говорити про себе. А вже, щоб чимось хвали тися — то й поготів. Ніколи не висувався на кін, нав паки, радше в тінь усувався. Як уже мусів десь зга дати про себе, то робив це як би мимохідь, на відчіп не. Але, кажуть, нема правила без виїмку. І, власне, виїмково, пригадую собі тільки одну таку зустріч, під час якої Шлемкевич, порівняно, таки багато роз казував про себе. Тому й та зустріч записалася в моїй пам’яті між особливо цікавими, дарма, що Шлемкевич потім перепрошував, мовляв всіх лишив, а сам пішов у спогади. Ні, нікого не лишив, усе това риство з живим і великим зацікавленням разом з ним думками ішло тоді в далекий драматичний епізод його молодости. 1915 рік. Шлемкевичеві по вакаціях вже стелила ся дорога не ”з Дністра на Дунай”, на південний за хід, продовжувати студії на віденському університе ті, а на північний схід. Москалі, відступаючи з Гали чини, інтернували його і разом з іншими закладни- ками повезли етапами аж на Сибір. Довготривала, далека дорога для Шлемкевича була незвичайно прикра. Він набавився хвороби шлунка, що сильно його послабило. Вкінці, поважно хворий, опинився у великому бараці, в якому сибірські вітри находили щілини, щоб снігом дмухати досередини. Вночі від дих сплячих людей інеєм застигав на стухлій соломі. У Шлемкевича кровавили ясла, зуби хиталися, попухли ноги, він сильно гарячкував. Був певний, що в своїй життьовій мандрівці вже зближається до ос танньої зупинки. Але на цьому світі не тільки лихо вдаряє нагло і несподівано, але так само не раз з’яв ляється і порятунок. І такий несподіваний порятунок у сибірському Талергофі припав Шлемкевичеві чи не в останній хвилині. Приїхала туди делегація Між- народнього Червоного Хреста, головою якої була графиня родом з Відня. Так щасливо склалося, що серед сорокатої маси людей вона звернула увагу теж на Шлемкевича. Він, очевидно, не потребував перекладчика. Графиня скоро зорієнтувалася, що ця критично розслаблена молода людина — Шлем кевичеві пішло тоді на 21-ий — це студент віден ського університету. Вона зразу, чи то тільки з чисто людських міркувань, чи в деякій мірі вплинули на це і регіональні сантименти — порушила всі можливі пружини, щоб його рятувати. І добилася того, що Шлемкевича негайно перевезли до міського шпита лю та ще й запевнили графиню, що він і надалі буде користуватися всіма можливими в даних обставинах полегшеннями. І так воно потім і було. Видужавши, він став пра цювати рахівником у місцевого промисловця. Своєю солідністю здобув у нього повне довір’я, а своїм джентельменством, багатим знанням і почуттям гу мору здобув щирі симпатії усієї родини підприємця. Аж з вибухом революції негайно попрощався з усі ма, щоб на голос батьківщини якнайскоріше доби тися до золотоверхого серця України. (А ми з сибір ських спогадів Шлемкевича вертаймося до років йо го перебування з нами на землі Вашінґтона). На початку 50-тих років, як близькі сусіди, при тій самій вулиці ми часто зустрічалися. Одного по гідного суботнього пополудня вийшли удвох на про гулянку, як казав жартома Шлемкевич, пізнавати рідний край. З однієї хати випроваджувалися люди. Біля хідника купа всякого барахла. Зараз же біля нього, але уважливо спертий об дерево так, що й скло не збилося — портрет Тараса Шевченка. Ми спинились. Чуючи, що балакаємо по-українськи, старенька жінка, вказуючи на портрет, жалілася: — ”не можемо його взяти з собою. Наш син взяв би, але вона, невістка, не хоче. Таліянка! Вперлася, що ні і що їй зробиш? Мій старий мало не плаче...” А з очей її старого таки котилася капосна сльоза. Тоді Шлемкевич, зовсім несподівано для них і для мене, каже: Як ви не можете взяти Шевченка зі собою, то я візьму! — Жінка на радощах заходилася витирати з пороху портрет, а подаючи його Шлемкевичеві, мовила: — ”А Бог би вас любив, що берете Шевченка до себе!” — "Ми ’го купили зара, як мо ся пожени ли...” — з помітною гордістю і такою ж полегшею звірився нам її чоловік. А мені гадалось потому: скільки теплого доторку руки і душі було в тому ма лому вчинкові Миколи Шлемкевича. Завдяки щасливому поєднанні великого інтелек ту з таким же серцем — д-р М. Шлемкевич в україн ському світі небуденна поява. Його чуття, емоції були справді глибокі, але вони ніколи не виступали з берегів. Шлемкевич не вибухав ні реготом ні гнівом. Не любив крику і сам ніколи не підносив голосу, хоч би який був поденервований. Не нарікав на долю, хоч вона не була для нього надто ласкава. Найбільшою цінністю свого дуже активного ду хового життя уважав Шлемкевич незалежність. Не залежність мислителя і публіциста. Задля її збере ження, казав він, треба бути готовим зректися вигля дів на матеріяльні користі. Колись царський міністер борзописець — каже переказ — питався свого пана, як він велить писати про народню освіту — корисна вона, чи шкідлива, бо той ’’добродій” тим самим пером, з так само лег ким серцем може писати про неї і сяк і так... Але не бути самому паном своїх мислей, проти власних пе реконань писати тільки для чиєїсь догоди, кривити душею заради сочевиці — це для Шлемкевича було б не до подумання. Але всюди бувають люди, для яких матеріяльні примани, чи спокуси — вирішальні. Або, як то пластично висловився Шлемкевич: ”Є лю ди, як магнетна голка. Вони зразу вичувають і схиля- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top