Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
тиф мами. Вода у відрі замерзла, з шибок сиплеться сніг, по кутках у хаті сніг і до половини стін іней. Кася лежить біля мами, їй тепло. Мама хвора, однак, часто співає і каже їй співати: ’’Співай Касю, співай” і сама наспівує: ”Не ганюся, не хвалюся, булам така, як лялюся, гоя, гоя я, головонько бідна ж я”. Кася знає напам’ять усю пісню, та її хочеться плакати, а не співати. Вона вже не може чути, як брат Михайло на ліжку біля печі так жалісно плаче і жаліється, ”ой голова, голова моя”. Другий брат Йо сип лежить тихенько. Найстаршій сестрі Гані 12 літ, то вона старається щось робити в хаті. Часами стрийко принесе щось їсти, то тоді Ганя на всіх ділить. Тільки не може зрозуміти, чому мама не хоче їсти. Мама померла на саме Різдво 7-го січня 1918 р. Її чорна домовина стояла серед хати на долівці. Не стало мами, не стало тепла для малої Касі. А з якогось часу дівчинці стали снитися чи може ввижа тися чарівні візії. Як тільки стемніє, перед її уявою випливали картини безкрайньо розбурханого моря, на якому колихалися човни і так близько підпли вали, що якби простягнула руку, могла б доторк нутися води. А потім з’являлися багато вінків, най більше блакитних незабудьків, які в повітрі пливли, легко гойдаючись. А Кася лежала тихенько, щоб їх не сполохати, вже і їсти не хотіла, тільки щодня чекала вечора, щоб пірнути в свій зачарований світ, про який нікому ні словом не сказала. Ж и т т я в селі під польською владою Під час війни дідич вибрався з села а решту землі продав селянам Долини і Загутиня. Зостався палац, парк і вирубаний ліс. Доглядав це все лісни чий. Після воєнної хуртовини, голоду і тифу село повільно відроджувалося. Селяни взялися направ ляти поломані та попалені будівлі, шутрували при ватні та громадські дороги села. Вичищено замулену річку, що плила через село. Господині, особливо, дів чата плекали гарні грядки з квітами. Знову біля хат сміялись біленькі нарцизи, пахучі фіялки, чи пихаті айстри. В селі жили все українці, крім однієї польської родини. Було декілька мішаних подруж, — жонатих ще за Австрії з польками, але всі вони говорили українською мовою. Була одна жидівська родина, яка держала харчову крамницю. В пізнішому часі громада заложила кооперативу. Декілька років після війни, поки поляки не закріпили свою владу, можна ще було одержати якусь працю, та з бігом часу все поступово погіршувалися. Краще було тим, що ще за Австрії стали на працю, переважно на коліях, в додатку мали ще й госпо дарство, мали змогу жити краще, посилати дітей до вищої школи в Сяноку. Це була провідна верства у селі. Діти в школах не польщилися, а навпаки, ста вали свідомі і щирі українці. Та ніхто з них після матури не одержив праці. Горе було тим, котрі мали малу господарку, чисельну родину, де від ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ГРУДЕНЬ 1986 Різдва не було хліба, а від Великодня картоплі. Не було що їсти, чим палити, чим світити, чим солити. Не було за що купити, ні за що продати і не було праці, щоб щось заробити. А саме в цей час, як на глум, по селі ходили двоє польських панів і запису вали людей в шляхту. Прийшли вони і до діда. Пи таються, як він пишеться. Дід каже: — Ковалевич, "О, p a n m o ze p is a c si$ K ow alew sk i, b § d z ie p a n s z la c h - с іс ет ". Дід стукнув палицею об землю: ’’Яким ро дився, таким вмирати буду!” Пани пішли і більше в цій справі не приходили. За Австрії, хто мав бажання емігрувати, купував ”шиф карту” і їхав до Америки чи Канади. За Польщі дорога на еміґрацію була вже замкнена. Люди відхо дили, але в засвіти. Жили в селі всі потрібні в господарстві реміс ники: столярі, слюсарі, шевці, теслі, — самі дахівку робили, ткали полотно. Був один годинникар, був і свій ветеринар. Сам навчився писати та читати, ви писав ветеринарну книжку і з неї навчився практи кувати. Був добрий і мудрий, що знав сам, ділився з другими. У кого захворіла скотина, ніколи не від мовляв ні вдень, ні вночі. Громада часто вибирала його солтисом. Чим займ алася і я к вела ж и т т я молодь села Глянувши на ті пройдені роки, слід молодим дати найкращу оцінку за їх щиру, жертвену працю для добра громади, для України. Не раз голодні, в полотняній сорочці, без взуття, а з такою охотою та запалом працювали на громадській ниві! В селі по будували нову школу для дітей, а в старій школі велася освітня праця для дорослих. Вся праця велася під проводом братства і сестрицтва Св. Покрови. Була в селі гарна духова оркестра, аматорський драматичний гурток. Влаштовувано вистави, прийняття, такі як: про скурка, свячене. В літні дні відбувалися фестини, часами в панському парку, а іноді в гайку над Сяном. Коли кінчалася праця в полі, тоді починалася підготовка до театральних вистав. Після показу їх у своєму селі ладовано декорації на віз чи сани в зимі, і їхали по ближчих селах. Зароблені гроші віддавали на добродійні цілі, для Рідної Школи, тощо. Віднов- влено церкву всередині і знадвору. Навкруг обса джено липами. Вона виглядала привабливо, була гордістю молодих. Щосуботи, як заходило сонце, лунав голос дзвону по селу і полях, сповіщав людям, що неділя заходить. Люди поспішали додому, вже не випадало в полі робити. До громадської праці охоче йшли молоді хлопці і дівчата, раділи, якщо мали змогу деклямувати чи виступати у виставі. Брали в бібліотеці книжки, ціка вилися всім. Пригадується зворушлива сценка: хлопець літ 12-ти, босий, у порваних штанцятах, в легкій бл ка зочці, хоч була глибока осінь, аж приморозки, несе книжку, ’’Історія України”. Питаю: ”Ти вже прочитав?” — ’’О, так! Тільки вона така сумна”. 21
Page load link
Go to Top