Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
отак виглядає рай! Неймовірно ясно-синьо-зелена вода, ясно-синьо-зелені відблиски барв голублять стіни Тротто”, (тобто печери), азурове повітря бавиться з вами, десь в глибині моря бачите силюети різнокольорових риб, а навколо так тихо й лагідно, що хочеться просто прилягти й забутися. Все забути — і метушню світу, і власне борсання, й безпомічність, і безнадійність. Просто потонути в цій азуровій чистій прозорості й стати частиною її... Капрі, у всій його недоступності, досить доступний. На великий жаль він так розреклямо- ваний і розбізнесований, що важко ступити кроку без того, щоб вас не потягнули за рукав спритні про давці маловартісних крамів. Але казково-гарний! Анакапрі (продовження острову Капрі) ще цікавіший і ще гарніший. Йдучі вулицями, можете, розвівши руки, доторкнутися будинків по обох сто ронах. Там я відвідала нашого ’’козака на Хортиці” — отця Івана Хоменка. Він з Вінниці, живе на Анакапрі вже чи не сорок літ. Тримається просто і достойно. З висоти метра й 92-х центиметрів (як він сам зрадив) прозвучав його оксамитний бас: — Ну дивіться, кого мені Бог дав зустрінути! — так молодо й бадьоро, що ніяк не вірилось, що йому вже 82 роки і що він майже не бачить. Його знання всіх наших еміграційних проблем і розсварень і наших сучасних діячів, мистців та письменників — глибоке, докладне і повне вирозуміння. Українці часто його відвідують, бо це надзвичайна і цікава людина. Лише запитайте будь кого в Анакапрі: ”де мешкає Дон Іван?” і вам кожний скаже. Покидати Рим було важко, покидати Блажен- нішого — ще важче. — Так, так, дорогі мої! Прощання це біль! — сказав він. — Вчіться, думайте й пишіть! А тоді знову приїжджайте! — і благословив мене на прощання. Самотній Велетне! По стежках життьових Ви йдете, смутком дійсности обвитий. Ви, як всі Велетні, не зносите малих! Малим — нелегко Велетнів зносити... Пару днів перед моїм від’їздом до гостиниці приїхали Михайло Мороз, Михайло Островерха і проф. Яр. Рудницький з його надзвичайно милою дружиною. Останнього вечора ми всі, на чолі з нашим Владикою Кир І. Прашком, який так багато поміг мені в Римі, сиділи в їдальні довго після вечері. Обидва Михайли співали мені: "Подай дівчино ручку на прощання”, а я сиділа і — плакала. Потяг до Відня вирушив по півночі. Колеса лагідно бурмотіли до рейок, вагон сонно колисався, а я перелистувала в думках пережиті дні, бачила знову знайомі постаті — втомлену, але сильну духом Ольгу Коновалець, лагідного отця др. Гарванка з гостиниці, отця Петра і отця Івана, що мешкають при церкві св. Софії, тяжко запрацьованих сестер, дорогу молодь і — серпи й молоти на будинках Риму, і побільшені портрети Леніна повсюди, і безжурні обличчя італійців, і їх пісні до ранніх півнів, під вікнами нашого дому ’’на Мадонні”, і чар італійських міст. І з тугою згадувала самотню постать Блаженнішого, на тлі ватикан- ського саду, заглибленого в молитву. Була вдячна і вже сумувала за тим, що доперва покинула. Аррівідерчі Рома! Після 19-ти годин їзди я щасливо доїхала до Відня, де зупинилась в гостиннім домі п-ні др: Дзерович, недалеко від Шенбрун — літнього палацу кайзера Франца Йосифа. Наступного дня я належно подивляла цей палац, що, повний позолоти й нос- талгії, спить сном минувших ґлорій. Українська громада Відня не велика і якось вбрана в рукавички, консервативність і спогади. Мій виступ відбувся в родинній атмосфері доброзичли- вости і європейської гостинности. Професор Андрій Гнатишин, це мила й безпосередня людина, яку важко не полюбити, а церковний хор, під його дириґентурою, в церкві св. Варвари, це — насолода! Оглянули Бурґґартен, Штефансдом, походила по чистих вулицях Відня, скоштувала”вінервюрстхен”, запиваючи їх ’’Штурмом” і — попрощалася з Віднем і дорогою пані др. Дзерович. В Мюнхені зустріли мене отець др. Коржан і Григорій Комарницький, зустріли втішено й зворушливо. Мешкала у пані Олі Пеленської, яка відразу прийняла мене, як рідну. Будинок Українського Вільного Університету, де я виступала, імпозантний, хоч і невеликий. В повітрі відчувається ентузіязм і працьовитість. Після мого виступу гуторила з пані Мельник, з Зеноном Пеленським, проф. Кульчицьким, скульптором Григорієм Круком (який забажав увіковічнити моє кирпатоносе обличчя) і з багатьма людьми, імена яких, може, забула, але теплоту буду пам’ятати довго. Атель’є Григорія Крука на п’ятому поверсі і дві великі кімнати на першому — заповнені творами його життя й оригінального, суто українського світо сприймання. Талант його це скарб, якого ми, на жаль, недооцінюємо. Добре, що німці оцінюють ! А як же! Нехай німець скаже... Сам Григорій Крук — зовсім невисокий, з надзвичайно молодим усміхом (не дивлячись на дату його народження) і такий жартівливий, що в його присутності важко бути поважною. Своє м’яке серце ховає під прозорим плащем легкого цинізму й безжурности. В Мюнхені, де отримала запрошення до Лондону, я відвідала видавництво ’’Сучасности” й ’’Шляху перемоги”, де мене мило зустріла Слава Стецько і розцілувала на прощання, відвідала приміщення АБН і, попрощавшись на двірці з пані Олею Пеленською та Григорієм Круком (який мене таки увіковічнив!) зі смутком сіла в потяг до Фрайбургу. П ро д о в ж е н н я буде НАШЕ ЖИТТЯ, ГРУДЕНЬ 1976 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
