Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
на, що обмежився чаркою. Горіл ка зрадливо потекла їй на ногу, змила подільський порох, калюж кою зупинилась на перському ки лимі і Ліза з жахом побачила, як той почорнів. — Так у вас є... мама? Задум ливо перепитав ПОЛКОВ.НИК, ніби не іпомічаючи жахливої плями, що все росла. — А черевики ви прий мете, коли я вам замовлю зроби ти? — сказав він і відослав її до сотні. Так почались Лізині будні у війську. їй стали в пригоді дві ко рисні звички, що виробились з з революції. Перша звичка, це спати як при- йдеться і де доля вкаже і вона на віть навчилась розбиратись, що скирта з соломою — найтепліше місце, хоч на ранок волосся пов не полови і в роті остяки. Другу звичку прищіпила їй мама в 1918 році, коли зовсім не стало в них цукру до чаю. Тоді вони пили чай ,,у приглядку“, дивлячись на шма точок цукру, прив’язаний до лю стри у столовій. Нераз його роз гойдували, щоб пролітав коло ро та, але ніколи не вдалось кому- небудь його лизнути. Так звичка жартуючи нічого не їсти днями, а обідати тижнями, виробляла фі лософію „птиці небесної“, бо її Господь якось нагодує і взагалі — якось буде. І це все стало в пригоді, коли Ліза була в сотні. КНИЖКА „ЄДИНИЙ ТА ЙОГО ВЛАСНІСТЬ" Майнуло літо й осінь кінчиками пальців торкнулась кленів і листя почервоніло і дикий виноград, що закрутився за балькон панського напів спаленого маєтку теж по червонів. Одна гілочка його схи лилась над забутою і вже нікому не потрібного книжкою... Так схи ляється, нічого не відаючи, трав,а над бомбою якогось фанатика, що чекає своєї жертви. І вже пер ші сторінки в книжці пропали і кінця не було а все отруя критич ної думки жила і гордо відстою вала свою гідність. Гідність жи вої людини, що всю решту -- думки, ідеї, переконання назива ла своєю власністю... Це була Штірнера „Єдиний і його влас- ність“. Л!за сг.мз привезла новини з Умані і багато, багато вісток. Го ловне — критику того, що ро блять „злі люди“, в яких усе не вірила, ніби за горою десь жили, а не тут. Полковник уважно слухав та йшов обік Лізи, розсіяно відганя ючи настирливу мушку. Так пе рейшли вони через сад і далі ми нули балькон із виноградом і май же минули книжку, коли б не очі полковника, що все бачили: —- Ви любите читати! Хочете книжку ? І книжка перейшла з руки до руки, знайшовши нарешті свою жертву. Свого єдиного читача, але якого! Коли б знав полковник із якою пошаною Ліза „вивчала11 дорогоцінну книжку, подвійно до рогу, бо її дала рука героя! І та сама Ліза, що тільки диви лась на сердитого Ніцше, як ви сів у маминій кімнаті, подібний у профілі до лева з довгими вусами, довірливо попалася в жорстокі ла пи його вчителя, який навіть не мав поетичного таланту Ніцше, а тільки голу логіку! Так, так, але цю книжку, пода рунок героя, треба зрозуміти... Полковник, що не знав змісту книжки, а тільки пожартував, да руючи її, спокійно собі далі ко мандував полком, карав кого тре ба залізною рукою, особливо за крадіж та вів свій полк у наступ, або відступав, коли того вимагав штаб і, звичайно, не підозрівав, яка бомба розрив,ає душу його малої приятельки. Стерня колола Лізу крізь ши нелю, коли вона разом із козака ми ховалася при наступах у ярі вночі, чекаючи ранку. Мозолі на ногах тріскали і з них текла вже не вода, а кров крізь брудне лахміт тя. Ліза дивилась на зірки, на власність свого великого Я. Ду мала чогось про переселення душ (чого не було у Штірнера, але він міг не додуматись) і гарно, спокійно щось у неї співало назу стріч небесній безодні, де був Бог, хоч Штірнер, забувши за книжкою глянути в небо, пораху вав його тільки за власність. І Бог дав людині її гідність... — Так що треба буде поговорити з полковником про цю больше- вичку, що її недавно, кажуть ко заки, з його наказу вибили шом полами за „шпіонаж". Так не можна робити! Вона, кажуть, на віть не скрикнула і це козакам сподобалось. „Бой-баба!“ -—- ви рішили вони й потім прийняли її в кінноту. Минали тижні. Ліза все не ба чила полковника, щоб поговори ти з ним про гідність людини і про шомполи. Большевичка їзди ла верхи, як казали козаки — „звір-зв,іром“ і раз, коли йшли в атаку, так з конем і втекла. І це сподобалось, бо хоробра! Дні йшли за днями. Мозолі за живали, а потім знов кривавились і дехто почав губити розірвані від постійної ходьби черевики й не було інших. Коли Ліза зовсім надумала йти до полковника і говорити про гід ність людини, вона навмисне гар но почистила і помастила салом черевики, що були немов „Абу Касимові капці“ і немов два пів місяці заверталися догори і поча ла приводити до порядку свою шинелю. Це відразу побачили всі в сотні і як нараз, всі вирішили, що їх товаришка готується до чо гось врочистого в житті (а хіба гідність людини не врочисте?), то й швиденько вилили на бідну Лізу пів пляшки есенції, що нею в су сідньому містечку аптикар розво див одеколон. Як вона козакам ді сталася, Ліза вже не питала, а тільки охнула від страшного па ху, що тепер ішов від її шинелі. — Таж ми не знали! Та ж ми не хотіли! Та ж ми жартували! Виправдувались ніяково козаки. Ліза нічого не відповідала, а три мала шинелю на віддалі немов га дину. Аж один із них, собі вже літній чоловік, малого росту, що кликав Лізу „милий козаче1', зняв свою стареньку й одяг Лізину. — Нічого, потерпимо, -—- ска зав він, маршируючи в піхоті. Ні хто не хотів із ним іти обіч, бо в голові крутилося від сильного паху. Так Лізі прийшлося відкласти свою розмову на пізніше, але за пал її ще тільки збільшився і став із конкретного принциповим. Лізу не хвилювало те, що большевич ка втекла, а те, що її били. Так вона йому й сказала: — Коли ви служите справі, то мусите все для неї зробити. На віть жорстоке. І ви відповідаєте, НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1965 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
