Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Кожен із нас знає, що як зро биш щось недобре, мама сердить ся. Часом і покарати може, і по гуляти на двір не пустить. А ко му ж цікаво сидіти вдома біля вік на і дивиться, як то весело інші діти на дворі за м’ячем бігають? Ні, краще вже не робити шкоди. Але часом шкода вчиниться, хоч ти того не бажаєш. Напри клад, як хочеш вигнати муху з хати, та промахнешся і розіб’єш вазу — чи хто б те робив навми сно? Або як у гарячий день від крити вікна і забути їх зачинити, коли почнеться дощ — чи ж то комусь потрібно мати у хаті ста вок? Саме таке раз-ло-разу стало траплятися Галі. Не тільки мама, а вже й дуже добряча бабуся Олена стала на Галю гримати: -— Ти, де повернешся, там зо лоті верби ростуть! Галя оглядалася, шукала по всій хаті і ніяких золотих верб не бачила. Але вона добре бачила, що на неї сердяться. От і приду мала Галя дуже простий спосіб, щоб збутися біди. Що б то не сталося, вона відмовлялася: — Це не я! Хтось розлив молоко на килим (цього разу завинив кіт Мурко) — Галя одразу: Це не я! В книж ці сторінка розірвана (а це вже її власна книжка.) — Хтось лус нув дверима, коли тато спить, і не можна його будити! — Це не я! (А в хаті в цей час нікогісінь ко, крім Галі та бабусі, навіть і Мурка нема). — А хто це так наслідив по свіжо навоскованій підлозі, що ще не встигла просох нути?! — Це не я! — каже Галя, хоч відбитки її черевичків більш нікому не пасують. Так уже при вчилась Галя до цих трьох ма леньких слів, що стала схожа на куповану ляльку з машинкою все редині. Як натиснути ґудзичок, лялька говорить кілька слів, і все ті самі. Отак і Галя. Часом наша Галя говорить і не- ппопад. Одного разу спекла бабу ся Олена дуже смачні коржики, їла Галя, їла, всього не подужала. Два найкращих і найбільших ли шила на буфеті, щоб завтра в школу взяти. А тим часом наді йшов молодший братік Петрусь. Побачив коржики, та й питає: — А хто це тут коржики по клав? А наша Галя як тільки почула ,,Хто?“, далі вже не слухала, а зразу закричала: — Це не я! Братік і забрав ті коржики. Одного разу в школі вчитель ка оголосила змагання на кращий малюнок. Галя старалася, пильно вимальовувала ліс, а в ньому і ведмедя, і лисичку, і їжака, і бі лок на дереві, ще й зайчика під кущем. Ледве встигла закінчити. Але не встигла вже імени підпи сати, бо тільки що вивчила літе- Одного гарного, зимового ран ку малі діти вибігли до поблизь кого парку де з невеличкої гір ки спускались саночками. Аж тут, знаєте, ні звідси, ні звідти, з’яви лись два якісь незнані, нові, дещо старші хлопчики. Вони зразу стояли збоку і при глядались до дітей, і до саночок. По хвилині діти стали розпитува ти їх: — А чого ви сюди прийшли? А звідкіля? А де ви живете? А як вас звати? А хлопчики лише всміхались. А далі більшенький сказав: —- Мене звуть Борис, а це мій брат Івась. Ми живемо он там. — ри і ще ,,Р“ і „И“ не в той бік завертала. Так і здала малюнок без підпису. Через кілька днів принесла вчи телька малюнки і почала розда вати. Спочатку оголосила, хто взяв третю премію, тоді — другу, а тоді підняла один малюнок і спитала: — А хто намалював оце? Галя пізнала свій ліс із ведме диком, лисом і зайчиком. Але за звичкою, на запитання „Хто?“ вона відповіла: — Це не я! — Якщо це не ти, то перша премія належиться комусь іншо му — сказала вчителька. — Чий це малюнок? Всі мовчали і здивовано пере глядалися. Кожний уже отримав свій твір; тільки на Галинім сто лику було порожньо. — Це мій малюнок! — призна лася тоді Галя. — Це я нама лювала ! Так Галя ледве не втратила свою першу премію. І з того ча су вона вже признається до всьо го, що вона зробила, до доброго — і до поганого. І показав рукою. — У нас є свій шлях до санкування. А от ми при йшли подивитись на ваш. А діти знова навипередки: —- О, бачите, який наш шлях стрімкий, ще й із закрутом. Звід тіля з самого вершка самі лиш ве ликі хлопці і дівчата спускаються, а ми з он того, малого, побіч. —- ІДо-о-о? — здивувався Бо рис. — Це, кажете, страшний шлях? Ти чуєш, Івасю? — звер нувся він до брата. — Та ми ще не з таких вміємо спускатись, а з таких, як хмарочоси, як які Карпати! А ви, он з такого мізер ного — от лазите, мов тії чере пахи... — І дальше нахвалявся. А малі діти дивувалися, стояли з Олена Цегельська На саночкаж НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1965 Це — не я! Ганна Черінь Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
