Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Кожен із нас знає, що як зро биш щось недобре, мама сердить ся. Часом і покарати може, і по гуляти на двір не пустить. А ко му ж цікаво сидіти вдома біля вік на і дивиться, як то весело інші діти на дворі за м’ячем бігають? Ні, краще вже не робити шкоди. Але часом шкода вчиниться, хоч ти того не бажаєш. Напри клад, як хочеш вигнати муху з хати, та промахнешся і розіб’єш вазу — чи хто б те робив навми сно? Або як у гарячий день від крити вікна і забути їх зачинити, коли почнеться дощ — чи ж то комусь потрібно мати у хаті ста вок? Саме таке раз-ло-разу стало траплятися Галі. Не тільки мама, а вже й дуже добряча бабуся Олена стала на Галю гримати: -— Ти, де повернешся, там зо лоті верби ростуть! Галя оглядалася, шукала по всій хаті і ніяких золотих верб не бачила. Але вона добре бачила, що на неї сердяться. От і приду мала Галя дуже простий спосіб, щоб збутися біди. Що б то не сталося, вона відмовлялася: — Це не я! Хтось розлив молоко на килим (цього разу завинив кіт Мурко) — Галя одразу: Це не я! В книж ці сторінка розірвана (а це вже її власна книжка.) — Хтось лус нув дверима, коли тато спить, і не можна його будити! — Це не я! (А в хаті в цей час нікогісінь ко, крім Галі та бабусі, навіть і Мурка нема). — А хто це так наслідив по свіжо навоскованій підлозі, що ще не встигла просох нути?! — Це не я! — каже Галя, хоч відбитки її черевичків більш нікому не пасують. Так уже при вчилась Галя до цих трьох ма леньких слів, що стала схожа на куповану ляльку з машинкою все редині. Як натиснути ґудзичок, лялька говорить кілька слів, і все ті самі. Отак і Галя. Часом наша Галя говорить і не- ппопад. Одного разу спекла бабу ся Олена дуже смачні коржики, їла Галя, їла, всього не подужала. Два найкращих і найбільших ли шила на буфеті, щоб завтра в школу взяти. А тим часом наді йшов молодший братік Петрусь. Побачив коржики, та й питає: — А хто це тут коржики по клав? А наша Галя як тільки почула ,,Хто?“, далі вже не слухала, а зразу закричала: — Це не я! Братік і забрав ті коржики. Одного разу в школі вчитель ка оголосила змагання на кращий малюнок. Галя старалася, пильно вимальовувала ліс, а в ньому і ведмедя, і лисичку, і їжака, і бі лок на дереві, ще й зайчика під кущем. Ледве встигла закінчити. Але не встигла вже імени підпи сати, бо тільки що вивчила літе- Одного гарного, зимового ран ку малі діти вибігли до поблизь кого парку де з невеличкої гір ки спускались саночками. Аж тут, знаєте, ні звідси, ні звідти, з’яви лись два якісь незнані, нові, дещо старші хлопчики. Вони зразу стояли збоку і при глядались до дітей, і до саночок. По хвилині діти стали розпитува ти їх: — А чого ви сюди прийшли? А звідкіля? А де ви живете? А як вас звати? А хлопчики лише всміхались. А далі більшенький сказав: —- Мене звуть Борис, а це мій брат Івась. Ми живемо он там. — ри і ще ,,Р“ і „И“ не в той бік завертала. Так і здала малюнок без підпису. Через кілька днів принесла вчи телька малюнки і почала розда вати. Спочатку оголосила, хто взяв третю премію, тоді — другу, а тоді підняла один малюнок і спитала: — А хто намалював оце? Галя пізнала свій ліс із ведме диком, лисом і зайчиком. Але за звичкою, на запитання „Хто?“ вона відповіла: — Це не я! — Якщо це не ти, то перша премія належиться комусь іншо му — сказала вчителька. — Чий це малюнок? Всі мовчали і здивовано пере глядалися. Кожний уже отримав свій твір; тільки на Галинім сто лику було порожньо. — Це мій малюнок! — призна лася тоді Галя. — Це я нама лювала ! Так Галя ледве не втратила свою першу премію. І з того ча су вона вже признається до всьо го, що вона зробила, до доброго — і до поганого. І показав рукою. — У нас є свій шлях до санкування. А от ми при йшли подивитись на ваш. А діти знова навипередки: —- О, бачите, який наш шлях стрімкий, ще й із закрутом. Звід тіля з самого вершка самі лиш ве ликі хлопці і дівчата спускаються, а ми з он того, малого, побіч. —- ІДо-о-о? — здивувався Бо рис. — Це, кажете, страшний шлях? Ти чуєш, Івасю? — звер нувся він до брата. — Та ми ще не з таких вміємо спускатись, а з таких, як хмарочоси, як які Карпати! А ви, он з такого мізер ного — от лазите, мов тії чере пахи... — І дальше нахвалявся. А малі діти дивувалися, стояли з Олена Цегельська На саночкаж НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1965 Це — не я! Ганна Черінь Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
