Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
сан переніс кожного в інший, кра щий світ. Для одних це було про сто забуття, звільнення від стра ху, хвилева нірвана. Для інших якісь солодкі особисті мрії, видо буті з самого дна підсвідомо сти. В деяких головах віджила наново Польща, а з нею і їх передвоєнні позиції чи багатства. Бабкам із сіл снилися рідні ниви, та Їхня мо лодість на них, а жінкам партійних нові барвисті спідниці, жіночі че ревики та квітчасті хустки, якими вони мріяли заступити свої вили- нялі перкалеві, валянки та берети. Холод осіннього ранку і роками вкорінене поняття, що в неділю довше спиться, держали замкне ними всі повіки^ хоч сонце вже ма ло сходити і в звичайний день у цю пору в шпиталі вже ніхто не спав. Два стінні годинники, що ви сіли обличчями проти себе, один над входовими дверми, другий у половині сходів, починали виби вати години — один сьому, другий девяту. Один ходив ще на серед- ньо-европейський час, обовязую- чий за Польщі, другий уже на мо сковський, що став від недавна офіційним часом. Два годинники зі своїми різними часами наче б сим волізували тодішній перехідний стан нашої землі із иольськістю на дві години запізненою, та змосков- щенням на стільки ж передчасним. Хвилина, в якій шпиталь нага дував сценарію до казки про спля чу королівну із загальним сном, не тривала довго. І причиною про будження не став поцілунок лица ря, а нетерпляче шаринення две рей і ще більш нетерплячий вигук, коли двері не подалися під рукою. — Гей, Войтек, відчинити! Сонний дверник схопився на звук знайомого голосу та побіг до дверей. При тому бурмот і в як і сь не надто приємні епітети на адре су примара, що його збудив. Але струм холодного повітря і такий же погляд д-ра Сікори зігнали сонність із дверника і він, кланяю чись, перепрошував примара за чекання. — іХто з лікарів є у шпиталі? — коротко й гостро з’апитав д-р Сі- кора. —• Лише д-р Тшаска, спить у дижурц і . Ми мали дуже неспокій ну ніч, — говорив дверник, поспі шаючи коридором за приімарем та лишаючися зумисно трохи позаду, — звечора вирвався на подвір’я той самовбивниік із п’ятої з’алі, розбігся просто до криниці, ща стя, що огородник Тадек буїв близько і затримав його, заки при йшла поміч. Він виривався і кри чав: — Люди, чому не даєте мені вмерти? — Але доктор дав йому сильну інєкцію і він досі спить. Потім при вечері одна „совєтка" знайшла слимака на каляфіорі. На робила крику на цілий шпиталь, приїхав її чоловік, викликали! пар тію, відтак директора, він якось то полагодив. Але і викричався на сестру-настоятельку, аж бідна плакала. Казав, що всіх монахинь порозганяє, бо він не думає тра тити посади через них. Коло кож ної „совєтіки“ мають сьогодні хо дити, як колись були б ходили бі ля графині. Директора викликали ще раз опівночі. Привезли якогось раненого командира, що робив мі тинг у горах. Знову крику-гуку, мали оперувати, відтак рішили від везти до Львова, лише поперев’я зували рани. Кажуть, що україн ські партизани хотіли його вбити і що вже пів села забрали. О, вони не будуть з українцями панькати- ся, як ми це робили... — Тут двер ник полапався, що його взагалі не слухають. Д-р Сікора спинився перед две рима лябораторії, отворив їх сво їм ключем та, ввійшовши до се редини, замкнув за собою енергій но двері перед самим носом двер ника. Той постояв ще хвилину на місці й злорадна усмішка заясніла в його очах. — Щось і з ним невпорядку, як він так рано в неділю прибіг сюди. О, не один ще покотиться зверху, аж приємно буде подиви тися... Тільки радости має чоловік за большевиків!... За хвилину знов рипнула заліз на брама #ід вулиці і дверник по дивився крізь вікно. Мряка осіда ла, сонце сходило. Воно не в’яза лося ніякими змінами годинників. Дверник побачив знайому постать одної з молодих лікарок, Віри Мурської, що відбувала в шпиталі приписану польським урядом без платну практику по дипломі. До глянув її крізь вікно лябораторії і д-р Сікора. Вони обидва одно часно подумали: — А який це дідько несе її сюди так рано? — А ніс її найбільше популярний дідько, що мучив людські душі в тому часі — неспокій. Той неспо кій, ту схвильованість можна було вичути всюди і в людських словах, і в поглядах, і в повітрі. Все про- візоричне, все непевне — війна. Та чи лиш одна війна, та офіційна, що відбувається на фронті? А ця друга війна, за українство, що ве деться на кожному кроні? Чи ж цей шпиталь не був фронтом війни за українство? Дрібної, щоденної війни, що втомляла і ніколи не да вала спокою. До того неспокій за декількох тяжко хворих пацієнтів, яким не можна було посвятити на лежної уваги в гаморі та кру тіж і шпитального будня. І ще один о- собистий неспокій. Дижуруючи часто цілими добами і роблячи різні записки щодо хворих у під ручному нотатнику, вона нераз вписувала; туди й свої особисті думки. Вчора залишила через не увагу зошит у лябораторії, до якої декілька осіб мало ключі. Віра бо ялася цікавих на чужі думки? тому рішила зайти до шпиталю в неді лю ранше інших. НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
