Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Оповідання, нагороджене на Першому Літературному Конкурсі СФУЖО Надщерблений посоловілий м і сяць починає па дати з неба, і передранковий морозець спиняє пульсування весняних соків завчасно пробудженої землі. Притих заспокоєний ніччю Дніпро, і сонно кліпають потомлені зорі, здригаючись від несподі ваного горлання півнів та протяжних перегуків сто рожі, що чатує на валах столичного города: — Ч-у-в-а-й!.. — Ч-у-в-а-й!.. Під ці перегуки місто спить глибоким і спокій ним передранковим сном. Темно скрізь і тихо. Лиш у наріжній башті золотоверхого терему, що стоїть за внутрішньою стіною міста, рівно світиться ві конце. — Не спить наша княгиня, — обзивається один вартовий, стрінувшись на середині валу з другим. — Не спить, — повторює другий, глянувши на віконце. — Що то ьона думає, наша лебідонька?.. — Що думає — думає. Тобі не скаже. — Хоч і не скаже, то знаю. — Що знаєш? — А те, що жаль їй Київ покидати. — Ой, Києву ще більший жаль таку княгиню втратити!.. — Це ти правду рік! Не княгиня — матінка рідна для своїх дітей! — І строга. — Строга, та справедлива. — Хто ж каже, що не справедлива?.. Вартові розходяться, протяжно кричать своє „чувай!“, пройшовшись до кінця валу, завертають і сходяться знову. — Знаєш, Голоде, що думаю? — питає перший. — Скажи, знатиму. — Підмовмо людей, щоб княгині з Києва не пустити. — Як це „не пустити"? — Та так: взяти й не пустити. — Немудра твоя річ, Стояне! Коли княгиня не схоче, то й сама не піде, але ми не маємо права їй противитись, ані впоперек дороги ставати. Князі на те князями родяться, щоб по своїй волі чинити. — Князі так, але княгині — інше діло. От і наша: не послухає вона послів — князь Мал її спи сом здобуде. І так неволя — і так неволя. Вартові розходяться, перегукуються з іншими і знову сходяться. — А ти, Стояне, правду сказав, — обзивається на цей раз першим Голод. — Воно, чи то княгиня, чи то рабиня, все одно жінка і мужа мусить слухати. Без опікуна не може бути. А княгині більше, ніж якій іншій, оборонця потрібно. Старші Ігоревичі вже кра молу кують: упоперек горла їм Святослав стоїть. — Атож. Як-не-як, а Новгород —- ласий шматок. Голод озирається і, хоч поблизу нікого нема, шепче Стоянові до вуха: — Переступлять вони батьківську волю, і Нов город собі загребуть, як і Вишгород від мачухи. Та ще не знати, чи й живими княгиню з княжичем ли шать. Тому я сказав би, що для княгині ліпше було б до Любеча їхати. Там знайде мужа, який і її і ди тину притулить і захистить. Святослав вітчимові довго на заваді ке стоятиме й хліба не переїсть. Під росте — у свою волость поїде. — Коли б же то так було, як ти кажеш . . . — А чому не буде? Стоян також озирається довкола і схиляється до вуха Голода: — Не буде тому, що Мал не ліпший за Ігоре- вичів, а з покійним князем за Ольгу свої рахунки мав, то готов на княжичеві помститися. Ти чув, що посли кажуть? Нахваляються, що вони і з Свято славом те саме зроблять, що з Ігорем зробили. А за данину — то ще не знати, чи Київ древлянам її не платитиме, бо древляни на Київ не будуть! — На Перуна! — аж назад відхиляється Го лод. — Хто це чув? Та хай люди посвідчать — і ми послів живими іі землю закопаємо! — Хто чув, уголос не скаже, бо Свенельда боїться, — зідхає Стоян. Хоч яка розмова цікава, та служба службою, і вартові мусять розійтися, щоб відгукнутися на за клики інших, які вартують по другому боці замку. Та, сповнивши обов’язок, спішать зійтися знову. — От бідна наша княгиня! — з жалем каже НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 31
Page load link
Go to Top