Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Голод. — Така добра, така добра, а стільки ворогів має: дівери, пасерби, навіть дружинники. А варяги то готові її живцим з’їсти за те, що вона покійного князя намовляла право полюддя у них відібрати. Всі проти неї. Щастя тільки, що Свенельд у кулаці вій сько тримає. Та чи довго ще втримає?.. — Зате за княгинею нарід увесь. — Що там, брате, нарід! — махає рукою Го лод. — Он сам кажеш, що на послів свідків не зна йдеш, бо нарід Свенельда боїться. Силу дружина має, а не нарід. Навіть Ігоревичі відкрито не висту пають, знаючи, що варяги покищо під рукою Све нельда, а Свенельд княгині задля сина боронитиме. — Та хай би й задля сина, — висловлює свою думку Стоян. — Хай би навіть поміг синові з княги нею оженитися й на київський престіл сісти, коли б той окаянний син не задумав на нашого княжича руки піднести!.. — Ба, коли Мал великокняжий стіл посяде, а його батько в руках воєводство триматиме, то хто їм перешкодить? Вони можуть і гірше зробити. За звичкою Голод хоче подряпатися біля вуха, але через те, що його голова одягнена в шолом, він дряпається зверху по шоломі. Стоянова звичка ліпша: він у задумі любить смикати себе за кінчик вуса, й до того нічого йому не стоїть на перешкоді. Так довгенько ходять обидва вартові: один — дря паючи над вухом шолома, другий — смикаючи вуса. Мовчать. Але врешті Голод каже: — Знаєш, Стояне, що було б найкраще? Видати княгиню за когось із київських князів. Ми вже зна ємо, хто з них добрий, а хто — ні. — Оце ти правду сказав! — аж підскакує з ра дости Стоян. — Видати княгиню заміж! От, примі ром, за Володислава. Чим не пара? Сам князь, русь кої крови, воїн добрий, муж мудрий, до люду добрий, справедливий. Княжичеві напевне кривди не зро бив би. — Не зробив би! — годиться Голод. — Або Туад, Етон, Ґуар — усе князі, хоч і варяги. Але чесні мужі. Ні? * Так, поки вартові вирішують долю княгині, вона сама сидить у глибокому кріслі, зложивши руки пальцями пучка до пучки, і легенько постукує ступ нею правої ноги, тримаючи п’яту на підлозі. Так зложені руки й це постукування ногою — певний знак, що княгиня неспокійна. Тепер неспокійна осо бливо. Часом вона відкидає голову назад на високу спинку, заплющує темні очі й сидить нерухомо, наче свідомість утратила. Потім знову випростовується, складає руки пальцями пучка до пучки й дрібно по стукує ступнею правої ноги. У вікно заглядає перезрілий, утомлений місяць, який безсило падає вниз, і княгиня, зауваживши його, сумно усміхається. — Чого заглядаєш? — питає шепотом. — Не заглядай, бо нічого цікавого не побачиш. Така сама я журбою зсушена, як ти четвертою чвертю. Гай- гай, місяченьку, подібні наші долі тим, що і ти і я світимо ясно, поки поруч нас яснішого світила нема: біля тебе сонця, біля мене — князя. Але, щось чула я таке, ніби ти, мов мідне дзеркало: блищиш, бо на тебе світло сонця падає. І я так: була великою княги нею, поки великий князь жив. А, вбили князя, то й з мене вже не княгиня, а так — хто зна що. Не маю чийого світла відбивати . . . Княгиня гірко усміхається і відкидає голову назад. Чорний вдовиний завій підкреслює ніжну бі лість її вродливого лиця, що завжди нагадує сло нову кість, а тепер у перехресному світлі місяця й полум’я срібної блистаниці набирає відтінків пер ламутру. От і повертається після восьми років украдене щастя!.. Але чомусь воно лякає і відштовхує. І не тому, що кохання вмерло, о, ні! Щоправда, за цей час усіми силами намагалася себе переконати, що зайве мучитися, що все й так скінчилося, минуло. Але насправді воно не минуло, хіба пригасло. Лю била Мстислава далі, згадувала його пестощі, бачила його в снах, у мріях, у рисунках хмар на небі, у ве сняному цвітінні садів і в багряних заходах сонця. Чула його в плескоті Дніпра, у шумі вітру, співі жайворонків і в плачах гуслів. її любов інколи па лала похоронним кострищем, інколи стогнала зимо вою хуртовиною, то на зміну ставала лагідною та тихою, як лет спадаючого восени пурпуром і хіною мальованого листя, але цупко трималася серця. Ли шень що серце звикло до неї і в останні роки не кривавилося, не кричало так, як спочатку. Тепер озвалося знову. Може сильніше, ніж будь-коли. Тільки що голос його дивно-чужий, і по чування, які він породжує, зовсім інакші, зовсім не подібні до давніших . . . Згадує собі купальські ігрища, від яких минуло майже вісім літ (ох, як той час біжить!..) . Вбрала тоді щонайтоншу, щонайбілішу сорочку, поверх якої накинула багряну довгу юпку. Рабині якнайкраще вичесали її довгі коси, переплітаючи їх стрічками. Вона ж сама потім перевила їх золотими змійками, заложила поверх зеленого намиста найдорожчу свою гривну, вбрала чільце зі смарагдами, руки прикрасила срібними обручами і сережки взяла довгі, що аж на плечі спадали. Повинна була бути гарною в цей день, бо князь Мстислав мав її умкнути. Вже виходила з дому, коли прибігли рабині і, сапаючи від поспіху, повідомили: — Великий князь на ігрищі! Став з дружиною і хоче подивитися, як у нас Купала справляють!.. Люди зі страху перед дружинниками почали тікати, а князь вельми прогнівався і казав усіх завернути. „Моїм княжим словом, — рік, — вам повну безпеку обіцяю. Грайте, як звикли, а ми подивимося*... Під руку з матір’ю, з цілою чередою цікавої челяди позаду, князівна вийшла на вигін, де відбува лися ігрища. Відразу побачила великого князя, що сидів на простеленому килимі в окруженні найчіль- ніших дружинників. Був без броні — у самій сорочці, і без шолома, так що проти сонця виразно біліла сивина в його мубі. „Старий", сказала би князівна, бо ж мав понад півсотні років, тоді, коли вона сама ще не переступила й другого десятка. Тримав на колінах довгого меча й дивився пильно на князівну. 32 НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
