Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христос Воскрес! Олена Кисілевська Великдень іде, Великдень збли жається. Здається в сонці, в по вітрі бринить ця вістка. Заповідає цей великий день кожна квітка в городі, кожна тра вичка, що з чорної землі підно ситься, кожна галузочка з дере вини, що недавно була зовсім мертва, а нині напучнявіла пу п’янками квіту . . . Кожна пташка радісно й голос но цьвірінькає посеред безлистих ще галузок бузку, вишеньки. Зда ється все говорить, все співає од не чарівне слово: Великий день іде, Воскресення! Приїхали брати із шкіл. Стар ший зразу зникає з сестричкою, майже однолітком своїм. Молод ший (а всеж таки на десяток літ старший за мене) належить мені. Повисаю йому на шиї, хапаю за сильну, хлоп’ячу руку й знаю, що не пущу її, аж доки знову старий, „куций" Іван не відвезе хлопців до Станиславова. Та поки що братік — мій; його нізащо не лишуся. Це правда, що нераз Влодко мусітиме мене під пахою через грязюку або весняні води переносити. Буває й таке, що з далекої прогульки на його руках вертаюся додому. Це нічого. Він не проти того. Відколи пам’ятаю світ, Влодко — належить до мене. Бігаємо по селу — відвідуємо його ровесників, з якими стільки цікавого має говорити. Але голов не — запрошуємо на проби співа ків. Бо ж воскресну Службу тре ба добре заспівати, нового „Хрис тос Воскрес" навчитися. З-над річки з хлопцями зноси мо каміння; в ліс бігаємо по мох та по перші весняні квітки (ще до сі чую хрупіт льоду, що тріщав у ліску під ногами, коли збирали „брендушки"). Це ми маємо му рувати в церкві кам’яний Божий Гріб — Христа на плащаниці в ньому класти. Пізніше — третього дня, а радше ночі, Він має на ра дість хрещеного люду во славі воскреснути. Тож світ чекає чо гось таємничого, розкішного, ра дісного. І це відчуває навіть моє мале, дитяче серденько. А тим часом жалоба. Христа до гробу зложили, розумієте це? Не вільно співати, не вільно галасу вати, не вільно сміятися (оце найтяжче), хіба як уже не можна здержатися, то десь у кутку по- тихеньки. Не вільно дзвонити на віть тим малим дзвіночком від са ночок, що мені матуся подарува ла. Калатають. Б’ють деревяними молоточками в дошку. І мені бра тік зробив мале калатальце. Тіль ки поруш, а й без дошки голосно закалатає (чомусь найкраще тоді, коли татко по обіді засипляє). У кухні мама й сестра бігають, наказують, кудись усе поспіша ють. Треба добре вважати, що не опарили тебе окропом, чи не на ступили на ногу. Тож не попасає мо тут із братіком довго — хіба тоді, коли треба мигдаль із луш пини вилускати, родзинки пере брати, горіхів натовкти. Умова: частинка всього того нам нале жить за роботу. А Влодкові часом ще приходиться терти своїми ду жими хлоп’ячими руками масу на торт. Кінця тієї праці дуже чекаю, бо макогона лизати — це вже мій привілей, дарма, що Марина стра шить лисим чоловіком. Не бо юсь! Видно й мамуня не дуже то своєї няні слухала колись, бо татко світить порядною лисиною. Хай буде й мені така доля! Нарешті завтра Великдень. Цієї ночі над ранком має статись оце чудо: Христос воскресне з гробу. Цілу ніч будемо біля церкви ват ру палити. Великої хвилини че кати. Зносять патики, стягають хворост. Хлопці щось там з бра том тихо нараджуються. Не по магає розпитування. „Побачиш", відповідають. Стемніло. Ніч надходить. Підпа люють ріща, патики. Народ обсі дає вогнище кругом. Перешіпти. Раптом радісне: „Є, є!“ Це хлоп ці прикотили величезну бочку від дьогтю, що біля мосту стояла в дегтярів. Що за радість! Та ж це та сама бочка, що її я так боя лась, бо Марина все обіцювала не чемну Оленку в неї вкинути . . , Ах, з якою радістю побачила я, як її розбиті клепки, чорні, наси чені смолою, летіли в наш вогонь! Як радісно дивилась я на високий стовп вогню, що бухнув угору пі сля того! Як розкішно слухала ве селого, голосного тріскоту дере ва з тієї чорної, пекольної боч ки! — Паничу, дайте дитину, хай покладу спати — голос ненавис ної няні. Міцно обвиваю шию брата ру ками. — Не хочу! Не піду! Я мушу бачити, як Ісус з гробу встане. (Як приємно, що догаряє бочка, якою няня була б певно й тепер пострашила). — Лишіть її, нехай ще трохи подивиться. Як засне, сам занесу додому . . . О, як добре, вигідно спочива ти на братових колінах! Як цікаво, хоч і страшно слухати оповідання про муки і смерть Ісуса, про Пила- та, що вмив руки (ох, як я його за це незлюбила!) Як гидко було чути про зрадника Юду, що про дав свого вчителя Ісуса, а сам о- після повісився. Мабуть із того часу посіялась у душі моїй погор да — ненависть до всіх зрадників... Хтось приніс півня, щоб запіяв опівночі -— і мені дозволили по гладити його. Опісля не знаю: чи це полум’я ватри чи ясність Хри ста, що ось-ось мав воскреснути —- змусила мене заплющити на хвилинку очі, тільки на хвилинку. Коли ж їх відкрила, то над сво їм ліжком у кімнаті побачила свят- НАЩЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
