Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Подорозі, проходячи ще майже безлюдними вулицями, побачила в одній 'брамі батька своєї подруги, як постарілий і прибитий глядів у порожнечу. — Кого ж так зраня виглядаєте? — запитала вона йо го. Він стрепенувся і глянув запа- лими очима з почорнілого обличчя. — Галю забрало енкаведе вночі... Не зн'аю, що робити!... — Хіба ж можна щонебудь ро бити, як кого забере енкаведе? — подумала'Віра, але вголос сказала: — О, може це лиш на переслухан- ня і пустять... — Коби, — зітхнув 'ВІН трохи оживлено, — чи ж не говорив я їй, що не повинна пра цювати у д-іра Тарнича. Не хотіла .послухати, тепер покутує... Ста рий чоловік відвернувсь, забувши про її присутність, а вона поспі шила далі. Його слова, що Галя не повинна була працювати у д-ра Тарнича застановили її. Це був єдиний українець між шпитальни ми лікарями, єдиний спеціяліст свого фаху у місті. Колись давно хтось натякнув їй, що він дуже висока особа в українському під піллі. Може... вона й не стямилася, як уже стояла перед шпитальною ■брамою. Дверник чемно і завчасу .■відчинив їй двері, вітаючи дуже непролетарським привітом: — Ці лую ручки, пані доктор. — Зараз же повідомив її, що д-р Сікора, її шеф, уже є в шпиталі, дивлячися пильно з-під ока, яке це враження викличе в неї ця вістка. Він відчу вав, що щось зайшло у шпиталі, про що він, дверник, не знає. Це було для нього гірш образи. Але на обличчі Віри було лише щире здивування. Вона зайшла до лябораторії, де д-р Сікора привітав її запитом, чого це вона так рано. — Але все ж не ранте шефа, — відпові ла вона свобідно, навіть весело, бо зразу кинула оком на свій но- татник, що стояв недоторкнутий на тому ж місці, де вона, залишила його. Він уважно прислухався до її слів, але ніякої сподіваної іро нії у слові „шеф“ не зачув. По мовчав тяжку хвилину і скаїзав: — Я вже не шеф. Від сьогодні прима- рем є Кранціберґ, завтра він буде тут. Знову промовчав хвилину і додав: — Ви орієнтуєтеся на від ділі, прошу його впровадити, я не хотів би стрічатися з тим рудим комуністом. До речі, він хворіє на туберкульозу. Я црийшов сьогодні до шпиталю лиш по свої особисті речі. Хто знає, чим могла би скін читися моя зустріч із ним — додав півголосом, до себе. Скидаючи бі лий халат, що його натягнув без- потрібно, силою звички, витягнув з кишені в’язку ключів на обручи- ку і звернувся до Віри: — Прошу вас передати ці ключі до канцеля рії. Наразі там нікого немає, а у дверника залишити не хочу, щоб не робити йому приємности своїм відходом. Ну, і цим спіртом, що він напевно знайшов би тут. В’язка ключів забряжчала: в йо го руці і майже впала на бюрко. Та він ще раз підніс її, зняв з об- ручика один малий ключик та про стягнув його Вірі зі словами: — А цей ключ задержіть таки під своєю особистою опікою. Він від цієї шафки, — вказав рукою — там такі речі, що їх сьогодні не дістанете за ніяку ціну. Тож до побачення, можливо, що я скоро сюди повернусь... — закінчив він із типовим польським оптимізмом і вийшов скорою ходою. Віра залишилася сама і, пере одягаючись у халат, думала про зміни в шпиталі. — То це так! Кранцберг! Той блідий, кульгавий жид із чеським дипломом, що за Польщі сидів за комуну. На остан нім мітингу, він, говорячи свою автобіографію, підкреслював, що зріс на селі серед мужиків і що дуже їх любить. Коли батьки від дали його малим до міста до шко ли, то він так тужив за селом, що плакав, кільки разів побачив на ринку селянина в кожусі. Хтось біля неї шепотом додав, що якщо його так зворушують мужицькі кожухи, то повинен був плакати над тими, які його батько, корш- мар, склепар і землевласник, зди рав з мужицьких плечей у застав за горілку, чи яку позичку на пе реднівку. Але він сказав, що його батько ібув бідняк і ніхто не мав відваги заперечити, хоч усі знали, що це неправда. Йти до заль хворих було ще ра но, тому рішила оглянути, що є в тій шафці, що до неї щойно діста ла ключа. Були там різні хемІкалії, уживані при клінічних розслідах, трохи ліків, трохи сироваток та запас інсуліни, якої брак вже від чувалося і якої ціна на чорному ринку йшла вгору з кожним днем. Усе це заграничні продукти, речі не надзвичайної вартости у нор мальному часі, але майже безцінні у воєнному. Деякі посуди мали наліпки з трупячим черепом та двома перехрещеними кістками, пересторога, що речовина в них — отрута. Віра взяла в руки одну маленьку скляну посудину з та кою ж етикеткою і побачила на пис: „Ціянкалій". І звідкіля це тут узялося? — подумала здивована, майже їв голос. Це ж горезвісна отрута, що вбиває дуже скоро й безболісно. Скільки ж людей не бажало б собі сьогодні нічого ін шого в житті, як дрібку цієї речо вини! Таки справді треба берегти добре ключа, щоб хто не скори- став із можливосте легкої смерти. Тих самовбивств, вдалих чи ні, так багато в нашому часі. Вона поклала посудину до ко робки, щоб була менш помітна, коло неї поклала свої записки й спокійно замкнула шафку, певна, що ніхто більше до неї ключа не має. Малий і непомітний ключик сховала до гаманця в кишені без ніякого передчуття, що цей ключ відчинить їй ще одні двері — до якогось переживання, що збагачує життя. Віра вийшла з лябораторії і пі шла у залю хворих. Пацієнти вже попрокидалися і дуже нерадо стрі чали дійсність. (Далі буде). ПРОФ. МЕННІНҐ ПРО НАШУ ПИСЬМЕННИЦЮ У журналі Books Abroad, що його видає університет в Оклагомі, е ко ротка згадка про книжку Докії Гу- менної „Жадоба", пера проф. Кл. Мен- нівґа. Він підкреслює, що в чотирьох оповіданнях цієї книжки зілюстрова- ний контраст способу думання чоло віків і жінок у підсовєтській дійсно сті. Обговоривши кожне оповідання зокрема, він закінчує словами: „Всі чотири — добре складені опо відання про різноманітні аспекти жі ночої психології та змагання жінки за свою індивідуальність, і їх варто прочитати. Вони являються новим до казом таланту й опостережливости ав торки". З НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
