Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Христос Воскрес! Олена Кисілевська Великдень іде, Великдень збли жається. Здається в сонці, в по вітрі бринить ця вістка. Заповідає цей великий день кожна квітка в городі, кожна тра вичка, що з чорної землі підно ситься, кожна галузочка з дере вини, що недавно була зовсім мертва, а нині напучнявіла пу п’янками квіту . . . Кожна пташка радісно й голос но цьвірінькає посеред безлистих ще галузок бузку, вишеньки. Зда ється все говорить, все співає од не чарівне слово: Великий день іде, Воскресення! Приїхали брати із шкіл. Стар ший зразу зникає з сестричкою, майже однолітком своїм. Молод ший (а всеж таки на десяток літ старший за мене) належить мені. Повисаю йому на шиї, хапаю за сильну, хлоп’ячу руку й знаю, що не пущу її, аж доки знову старий, „куций" Іван не відвезе хлопців до Станиславова. Та поки що братік — мій; його нізащо не лишуся. Це правда, що нераз Влодко мусітиме мене під пахою через грязюку або весняні води переносити. Буває й таке, що з далекої прогульки на його руках вертаюся додому. Це нічого. Він не проти того. Відколи пам’ятаю світ, Влодко — належить до мене. Бігаємо по селу — відвідуємо його ровесників, з якими стільки цікавого має говорити. Але голов не — запрошуємо на проби співа ків. Бо ж воскресну Службу тре ба добре заспівати, нового „Хрис тос Воскрес" навчитися. З-над річки з хлопцями зноси мо каміння; в ліс бігаємо по мох та по перші весняні квітки (ще до сі чую хрупіт льоду, що тріщав у ліску під ногами, коли збирали „брендушки"). Це ми маємо му рувати в церкві кам’яний Божий Гріб — Христа на плащаниці в ньому класти. Пізніше — третього дня, а радше ночі, Він має на ра дість хрещеного люду во славі воскреснути. Тож світ чекає чо гось таємничого, розкішного, ра дісного. І це відчуває навіть моє мале, дитяче серденько. А тим часом жалоба. Христа до гробу зложили, розумієте це? Не вільно співати, не вільно галасу вати, не вільно сміятися (оце найтяжче), хіба як уже не можна здержатися, то десь у кутку по- тихеньки. Не вільно дзвонити на віть тим малим дзвіночком від са ночок, що мені матуся подарува ла. Калатають. Б’ють деревяними молоточками в дошку. І мені бра тік зробив мале калатальце. Тіль ки поруш, а й без дошки голосно закалатає (чомусь найкраще тоді, коли татко по обіді засипляє). У кухні мама й сестра бігають, наказують, кудись усе поспіша ють. Треба добре вважати, що не опарили тебе окропом, чи не на ступили на ногу. Тож не попасає мо тут із братіком довго — хіба тоді, коли треба мигдаль із луш пини вилускати, родзинки пере брати, горіхів натовкти. Умова: частинка всього того нам нале жить за роботу. А Влодкові часом ще приходиться терти своїми ду жими хлоп’ячими руками масу на торт. Кінця тієї праці дуже чекаю, бо макогона лизати — це вже мій привілей, дарма, що Марина стра шить лисим чоловіком. Не бо юсь! Видно й мамуня не дуже то своєї няні слухала колись, бо татко світить порядною лисиною. Хай буде й мені така доля! Нарешті завтра Великдень. Цієї ночі над ранком має статись оце чудо: Христос воскресне з гробу. Цілу ніч будемо біля церкви ват ру палити. Великої хвилини че кати. Зносять патики, стягають хворост. Хлопці щось там з бра том тихо нараджуються. Не по магає розпитування. „Побачиш", відповідають. Стемніло. Ніч надходить. Підпа люють ріща, патики. Народ обсі дає вогнище кругом. Перешіпти. Раптом радісне: „Є, є!“ Це хлоп ці прикотили величезну бочку від дьогтю, що біля мосту стояла в дегтярів. Що за радість! Та ж це та сама бочка, що її я так боя лась, бо Марина все обіцювала не чемну Оленку в неї вкинути . . , Ах, з якою радістю побачила я, як її розбиті клепки, чорні, наси чені смолою, летіли в наш вогонь! Як радісно дивилась я на високий стовп вогню, що бухнув угору пі сля того! Як розкішно слухала ве селого, голосного тріскоту дере ва з тієї чорної, пекольної боч ки! — Паничу, дайте дитину, хай покладу спати — голос ненавис ної няні. Міцно обвиваю шию брата ру ками. — Не хочу! Не піду! Я мушу бачити, як Ісус з гробу встане. (Як приємно, що догаряє бочка, якою няня була б певно й тепер пострашила). — Лишіть її, нехай ще трохи подивиться. Як засне, сам занесу додому . . . О, як добре, вигідно спочива ти на братових колінах! Як цікаво, хоч і страшно слухати оповідання про муки і смерть Ісуса, про Пила- та, що вмив руки (ох, як я його за це незлюбила!) Як гидко було чути про зрадника Юду, що про дав свого вчителя Ісуса, а сам о- після повісився. Мабуть із того часу посіялась у душі моїй погор да — ненависть до всіх зрадників... Хтось приніс півня, щоб запіяв опівночі -— і мені дозволили по гладити його. Опісля не знаю: чи це полум’я ватри чи ясність Хри ста, що ось-ось мав воскреснути —- змусила мене заплющити на хвилинку очі, тільки на хвилинку. Коли ж їх відкрила, то над сво їм ліжком у кімнаті побачила свят- НАЩЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
