Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Оповідання, нагороджене на Першому Літературному Конкурсі СФУЖО Надщерблений посоловілий м і сяць починає па дати з неба, і передранковий морозець спиняє пульсування весняних соків завчасно пробудженої землі. Притих заспокоєний ніччю Дніпро, і сонно кліпають потомлені зорі, здригаючись від несподі ваного горлання півнів та протяжних перегуків сто рожі, що чатує на валах столичного города: — Ч-у-в-а-й!.. — Ч-у-в-а-й!.. Під ці перегуки місто спить глибоким і спокій ним передранковим сном. Темно скрізь і тихо. Лиш у наріжній башті золотоверхого терему, що стоїть за внутрішньою стіною міста, рівно світиться ві конце. — Не спить наша княгиня, — обзивається один вартовий, стрінувшись на середині валу з другим. — Не спить, — повторює другий, глянувши на віконце. — Що то ьона думає, наша лебідонька?.. — Що думає — думає. Тобі не скаже. — Хоч і не скаже, то знаю. — Що знаєш? — А те, що жаль їй Київ покидати. — Ой, Києву ще більший жаль таку княгиню втратити!.. — Це ти правду рік! Не княгиня — матінка рідна для своїх дітей! — І строга. — Строга, та справедлива. — Хто ж каже, що не справедлива?.. Вартові розходяться, протяжно кричать своє „чувай!“, пройшовшись до кінця валу, завертають і сходяться знову. — Знаєш, Голоде, що думаю? — питає перший. — Скажи, знатиму. — Підмовмо людей, щоб княгині з Києва не пустити. — Як це „не пустити"? — Та так: взяти й не пустити. — Немудра твоя річ, Стояне! Коли княгиня не схоче, то й сама не піде, але ми не маємо права їй противитись, ані впоперек дороги ставати. Князі на те князями родяться, щоб по своїй волі чинити. — Князі так, але княгині — інше діло. От і наша: не послухає вона послів — князь Мал її спи сом здобуде. І так неволя — і так неволя. Вартові розходяться, перегукуються з іншими і знову сходяться. — А ти, Стояне, правду сказав, — обзивається на цей раз першим Голод. — Воно, чи то княгиня, чи то рабиня, все одно жінка і мужа мусить слухати. Без опікуна не може бути. А княгині більше, ніж якій іншій, оборонця потрібно. Старші Ігоревичі вже кра молу кують: упоперек горла їм Святослав стоїть. — Атож. Як-не-як, а Новгород —- ласий шматок. Голод озирається і, хоч поблизу нікого нема, шепче Стоянові до вуха: — Переступлять вони батьківську волю, і Нов город собі загребуть, як і Вишгород від мачухи. Та ще не знати, чи й живими княгиню з княжичем ли шать. Тому я сказав би, що для княгині ліпше було б до Любеча їхати. Там знайде мужа, який і її і ди тину притулить і захистить. Святослав вітчимові довго на заваді ке стоятиме й хліба не переїсть. Під росте — у свою волость поїде. — Коли б же то так було, як ти кажеш . . . — А чому не буде? Стоян також озирається довкола і схиляється до вуха Голода: — Не буде тому, що Мал не ліпший за Ігоре- вичів, а з покійним князем за Ольгу свої рахунки мав, то готов на княжичеві помститися. Ти чув, що посли кажуть? Нахваляються, що вони і з Свято славом те саме зроблять, що з Ігорем зробили. А за данину — то ще не знати, чи Київ древлянам її не платитиме, бо древляни на Київ не будуть! — На Перуна! — аж назад відхиляється Го лод. — Хто це чув? Та хай люди посвідчать — і ми послів живими іі землю закопаємо! — Хто чув, уголос не скаже, бо Свенельда боїться, — зідхає Стоян. Хоч яка розмова цікава, та служба службою, і вартові мусять розійтися, щоб відгукнутися на за клики інших, які вартують по другому боці замку. Та, сповнивши обов’язок, спішать зійтися знову. — От бідна наша княгиня! — з жалем каже НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 31
Page load link
Go to Top