Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Подорозі, проходячи ще майже безлюдними вулицями, побачила в одній 'брамі батька своєї подруги, як постарілий і прибитий глядів у порожнечу. — Кого ж так зраня виглядаєте? — запитала вона йо го. Він стрепенувся і глянув запа- лими очима з почорнілого обличчя. — Галю забрало енкаведе вночі... Не зн'аю, що робити!... — Хіба ж можна щонебудь ро бити, як кого забере енкаведе? — подумала'Віра, але вголос сказала: — О, може це лиш на переслухан- ня і пустять... — Коби, — зітхнув 'ВІН трохи оживлено, — чи ж не говорив я їй, що не повинна пра цювати у д-іра Тарнича. Не хотіла .послухати, тепер покутує... Ста рий чоловік відвернувсь, забувши про її присутність, а вона поспі шила далі. Його слова, що Галя не повинна була працювати у д-ра Тарнича застановили її. Це був єдиний українець між шпитальни ми лікарями, єдиний спеціяліст свого фаху у місті. Колись давно хтось натякнув їй, що він дуже висока особа в українському під піллі. Може... вона й не стямилася, як уже стояла перед шпитальною ■брамою. Дверник чемно і завчасу .■відчинив їй двері, вітаючи дуже непролетарським привітом: — Ці лую ручки, пані доктор. — Зараз же повідомив її, що д-р Сікора, її шеф, уже є в шпиталі, дивлячися пильно з-під ока, яке це враження викличе в неї ця вістка. Він відчу вав, що щось зайшло у шпиталі, про що він, дверник, не знає. Це було для нього гірш образи. Але на обличчі Віри було лише щире здивування. Вона зайшла до лябораторії, де д-р Сікора привітав її запитом, чого це вона так рано. — Але все ж не ранте шефа, — відпові ла вона свобідно, навіть весело, бо зразу кинула оком на свій но- татник, що стояв недоторкнутий на тому ж місці, де вона, залишила його. Він уважно прислухався до її слів, але ніякої сподіваної іро нії у слові „шеф“ не зачув. По мовчав тяжку хвилину і скаїзав: — Я вже не шеф. Від сьогодні прима- рем є Кранціберґ, завтра він буде тут. Знову промовчав хвилину і додав: — Ви орієнтуєтеся на від ділі, прошу його впровадити, я не хотів би стрічатися з тим рудим комуністом. До речі, він хворіє на туберкульозу. Я црийшов сьогодні до шпиталю лиш по свої особисті речі. Хто знає, чим могла би скін читися моя зустріч із ним — додав півголосом, до себе. Скидаючи бі лий халат, що його натягнув без- потрібно, силою звички, витягнув з кишені в’язку ключів на обручи- ку і звернувся до Віри: — Прошу вас передати ці ключі до канцеля рії. Наразі там нікого немає, а у дверника залишити не хочу, щоб не робити йому приємности своїм відходом. Ну, і цим спіртом, що він напевно знайшов би тут. В’язка ключів забряжчала: в йо го руці і майже впала на бюрко. Та він ще раз підніс її, зняв з об- ручика один малий ключик та про стягнув його Вірі зі словами: — А цей ключ задержіть таки під своєю особистою опікою. Він від цієї шафки, — вказав рукою — там такі речі, що їх сьогодні не дістанете за ніяку ціну. Тож до побачення, можливо, що я скоро сюди повернусь... — закінчив він із типовим польським оптимізмом і вийшов скорою ходою. Віра залишилася сама і, пере одягаючись у халат, думала про зміни в шпиталі. — То це так! Кранцберг! Той блідий, кульгавий жид із чеським дипломом, що за Польщі сидів за комуну. На остан нім мітингу, він, говорячи свою автобіографію, підкреслював, що зріс на селі серед мужиків і що дуже їх любить. Коли батьки від дали його малим до міста до шко ли, то він так тужив за селом, що плакав, кільки разів побачив на ринку селянина в кожусі. Хтось біля неї шепотом додав, що якщо його так зворушують мужицькі кожухи, то повинен був плакати над тими, які його батько, корш- мар, склепар і землевласник, зди рав з мужицьких плечей у застав за горілку, чи яку позичку на пе реднівку. Але він сказав, що його батько ібув бідняк і ніхто не мав відваги заперечити, хоч усі знали, що це неправда. Йти до заль хворих було ще ра но, тому рішила оглянути, що є в тій шафці, що до неї щойно діста ла ключа. Були там різні хемІкалії, уживані при клінічних розслідах, трохи ліків, трохи сироваток та запас інсуліни, якої брак вже від чувалося і якої ціна на чорному ринку йшла вгору з кожним днем. Усе це заграничні продукти, речі не надзвичайної вартости у нор мальному часі, але майже безцінні у воєнному. Деякі посуди мали наліпки з трупячим черепом та двома перехрещеними кістками, пересторога, що речовина в них — отрута. Віра взяла в руки одну маленьку скляну посудину з та кою ж етикеткою і побачила на пис: „Ціянкалій". І звідкіля це тут узялося? — подумала здивована, майже їв голос. Це ж горезвісна отрута, що вбиває дуже скоро й безболісно. Скільки ж людей не бажало б собі сьогодні нічого ін шого в житті, як дрібку цієї речо вини! Таки справді треба берегти добре ключа, щоб хто не скори- став із можливосте легкої смерти. Тих самовбивств, вдалих чи ні, так багато в нашому часі. Вона поклала посудину до ко робки, щоб була менш помітна, коло неї поклала свої записки й спокійно замкнула шафку, певна, що ніхто більше до неї ключа не має. Малий і непомітний ключик сховала до гаманця в кишені без ніякого передчуття, що цей ключ відчинить їй ще одні двері — до якогось переживання, що збагачує життя. Віра вийшла з лябораторії і пі шла у залю хворих. Пацієнти вже попрокидалися і дуже нерадо стрі чали дійсність. (Далі буде). ПРОФ. МЕННІНҐ ПРО НАШУ ПИСЬМЕННИЦЮ У журналі Books Abroad, що його видає університет в Оклагомі, е ко ротка згадка про книжку Докії Гу- менної „Жадоба", пера проф. Кл. Мен- нівґа. Він підкреслює, що в чотирьох оповіданнях цієї книжки зілюстрова- ний контраст способу думання чоло віків і жінок у підсовєтській дійсно сті. Обговоривши кожне оповідання зокрема, він закінчує словами: „Всі чотири — добре складені опо відання про різноманітні аспекти жі ночої психології та змагання жінки за свою індивідуальність, і їх варто прочитати. Вони являються новим до казом таланту й опостережливости ав торки". З НАШЕ ЖИТТЯ — БЕРЕЗЕНЬ, 1961 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
