Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Пригоди котика Міцька Христя розповідає: — Коли ми жили ще на фар- мі, то нам там було дуже весе ло. Нас будили раненько, коли ще на квітках і на травичці сто яла роса, а сонечко з-поза лісу лагідно гріло. Кругом нашої хати на деревах співали щойно пробуджені пташки. А було їх так багато-багато. Одні співа ли: — Цір-цірінь-цір! — Другі: Тьох-тьох-тьох. А ще інші: — Фітю-фітю-фіть. То ми, діти, бувало постаємо під деревами, позадираємо го ловки вгору, стежимо за мали ми співаками, радуємось. Ча сом зриваємо квіти, бігаємо босоніж по росистій травичці, гра'єіМ'Оісь. А у нас, на фармі, були вже тоді різні звірята: і корови, і вівці, і свинки. То ми часто зрана біжимо до стайні, щоб привітатись з яким ягнятком чи тел^ткоім. Одного разу татко сказав до мами: — Це все тут гар но і добре, але у нас завелися миші. Все мені в стайні гризуть, занечищують. От, я думаю чи не придався б нам кіт? А мама на це: — Певно, що кіт потрібний, бо і в мене в ха ті миші гуляють. А ми діти іце почули і давай собі тата просити наввиперед ки: — Татку, котика! Ми проси мо, ми хочемо котика! Ну, і тато постарався, привіз звідкись молодого кота. О! який він був гарний, який бі- люсенький з оксамитними лап ками, з чорною латкою, наче краваткою, посередині, шийки. Ми його зразу полюбили, не могли досить налюбуватися ним. То кормили його мясцем, то напували молочком, то гра лися з ним стеблом. Поволи він підріс і став справжнім котом. Зачав полювати на миші. Бу ває, коли зловить мишку, то принесе її в зубах і положить у кухні на долівці і жде, щоб ми його хвалили і величали на шим гордим мисливим. І за де який час вже у нас миші так не гуляли, притихли. Такий то був Міцько. Але раз,якось я замітала кух ню і вигорнула з кутика, під шафкою жміньку сіренького ж Таїк він ходив із тим дзвіночком, дзеленькав, пташки вже здалека чули його та й стереглися. пірячка. Здивована і збентеже на я показала це мамі. — Що за пірячко — так ма ма, очевидно з пташок. — А хто його там запхав? Звісно — наш Міцько. А хто ж би? У мене відразу серце захо лоло. — Пташка! — Бідна, ма ленька пташка! Загинула! А наш славний, гордий мисливий, наш Міцько, хто такий? — Зви чайний розбишака! Не даром він уже від довшого часу вдома не ночує, а волочиться кудись! А ми все думаємо, що він у стайні, а це он як! Але ж тут треба було якось протидіяти. Ми діти віднайшли Міцька, потримали йому під ніс пірячко (як доказ злочину) та й стали його, кожне з окрема, ганьбити і прозивати поганими словами: — А ти роїзбишако! А ти роз бійнику, ти драбуго! Ти крово- пиійіце! Ти безвістидаи’ку, ти, ти! А він? А Міцько? — Нічого. Позіхає собі і наче на глум ви валює свій рожевенький язи чок, поміж білесенькими го стрими зубками. То протяга ється до сонечка, то витягає лапки, то прижмурює свої оч- ка-сліпачки, то вкінці спокійно собі починає мурликати, так, наче хоче нам відповісти: — А говоріть собі здорові, а я таки своє знаю. І не засоромився, не покаяв ся. Ми майже щодня знаходили по куточках і на подвірю пі- рячко. Раз знайшли крило, а раз голівіку з -пташки. А одного разу приніс ще майже живу, за мучену пташку і положив нам у кухні. Мама дуже розсерди лася і сказала: — Таж той розбишака нам тут незабаром виловить усі пташки! І хто буде всяку гу сінь, хробачню і комахи нищи ти? Хто буде нам співати, коли пташок не стане? Ні! Якийсь кінець мусить бути! І от незабаром мама привез ла з міста малесенький дзвіно чок на ремінчиїку та й нарадила його Міцькові на шию. А він дуже сердився, кидав собою, качався іпо долівці, намагався лапками здерти з себе дзвіно чок. Але ремінчик був міцний і він нічого не міг вдіяти. Посум нів, звісив голову, та й поплен тався кудись. Так він ходив з тим дзвіноч ком, дізеленькав, птаіш:ки вже здалека чули його, та й стере глися. Але наш кіт змарнів, схуд, бо не хотів їсти. Вже і гратися з нами не хотів, так страшенно дошкулював йому цей дзвінок. Подумайте лиш: — Мисливець іде на лови і сам вже здалека остерігає звірину!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
